«Lux aeterna»[22]
D. M.
Я припустив, що ініціали, які збігалися з моїми, позначали ім’я автора, але ніде в книжці не знайшов цьому підтвердження. Швидко перегорнув кілька сторінок і побачив, що в тексті чергуються щонайменше п’ять різних мов. Кастильська, німецька, латина, французька й гебрейська. Навмання прочитав один з абзаців – текст нагадав мені молитву, хоч і досить далеку від традиційної літургії, – і подумав, що ця книга може бути требником або молитовником. Текст був позначений цифрами, а деякі рядки були підкреслені, можливо, щоб указати на окремі епізоди або тематичні розділи. Чим довше я роздивлявся цю книжку, тим більше схилявся до думки, що вона нагадує мені про Євангелії та катехізиси моїх шкільних днів.
Я міг би піти звідти, вибрати якусь іншу книжку із сотень тисяч і покинути те місце, щоб більше ніколи туди не повертатися. Я майже повірив у те, що зробив саме так, коли усвідомив, що повертаюся назад тунелями та коридорами лабіринту з книжкою в руці, так, ніби це була комаха-паразит, що присмокталася до моєї шкіри. На якусь мить у мене в голові майнула думка про те, що книжка хоче втекти звідси більше, ніж я, і в якийсь спосіб спрямовує мої кроки. Зробивши кілька кіл і пройшовши кілька разів повз той самий четвертий том повного зібрання творів Ле Фаню[23], я опинився, сам не знаю як, перед сходами, що спускалися по спіралі, і, спустившись ними, знайшов дорогу до виходу з лабіринту. Я думав, Ісак чекає мене біля дверей, але не було жодного знаку його присутності, хоч я був майже переконаний, що хтось спостерігає за мною з темряви. Велике склепіння Цвинтаря забутих книжок було занурене в глибоку тишу.
– Ісаку! – покликав я.
Відлуння від мого голосу загубилося в сутінках. Я марно чекав кілька секунд, а тоді рушив до виходу. Синя сутінь, що соталася крізь склепіння, поступово розсмоктувалася, аж поки темрява навколо мене стала непроглядною. Пройшовши ще кілька кроків, я помітив слабеньке світло в кінці галереї й переконався в тому, що сторож залишив ліхтар під самими дверима. Я обернувся востаннє, щоб подивитися в темряву галереї. Потім потяг за важіль, який приводив у рух механізм із рейок та блоків. Гальма, які блокували засув, розтискалися одне за одним, важіль посунувся, і двері прочинилися на кілька сантиметрів. Я трохи розширив отвір, щоб протиснутися назовні. Через кілька секунд двері знову заскреготіли й зачинилися, клацнувши з гучним відлунням.
Мірою того як я відходив від того місця, відчував, як його чари розвіюються й мене знову опановують нудота й біль. Я двічі впав долілиць: уперше на бульварі Рамбла і вдруге, коли намагався перейти через Віа-Лаєтана, де малий хлопець допоміг мені підвестися й урятуватися з-під коліс трамвая. З великими труднощами я доплентався до дверей свого дому. Будинок цілий день був зачинений, і спека, та сама волога й отруйна спека, яка з кожним днем усе більше душила місто, плавала всередині у вигляді запилюженого світла. Я піднявся до кабінету у вежі й розчинив навстіж вікна. Легкий, майже невідчутний легіт віяв під небом, яким повільно сунули чорні хмари, роблячи кола над Барселоною. Я поклав книжку на письмовий стіл і сказав собі, що ще матиму час, щоб роздивитися її детально. А може, і не матиму. Можливо, мій час уже закінчився. І тоді ніщо вже не має для мене ваги.
У ті хвилини я ледве міг триматися на ногах і мусив у темряві шукати дорогу до ліжка. Знайшов у шухляді навпомацки одну пляшечку з пігулками кодеїну й проковтнув відразу три чи чотири. Засунув пляшечку до кишені й став спускатися сходами, не будучи певен, що зможу доплентати до спальні. Коли дійшов до коридору, мені здалося, що смужка світла під дверима парадного входу замиготіла так, наче хтось був по той бік. Я повільно підійшов до входу, спираючись на стіни.
– Хто там? – запитав я.
Я не почув ані відповіді, ані якогось звуку. На секунду я завагався, але потім відчинив двері й вийшов на майданчик. Нахилився, щоб подивитися вниз, на сходи. Приступки опускалися по спіралі, зникаючи в темряві. Там не було нікого. Я обернувся до дверей і побачив, що маленький ліхтар, який освітлював майданчик, замиготів. Я знову зайшов у дім і замкнув двері на ключ, що часто забував зробити. Отоді я його й побачив. Це був запечатаний конверт кремового кольору. Хтось просунув його під дверима. Я опустився навколішки, щоб підняти його. Це був грубий папір, цупкий і пористий. Конверт був запечатаний сургучем, і на ньому було моє прізвище. На сургучевій печатці я побачив силует янгола з розгорнутими крилами.
Я відкрив конверт.
Вельмишановний сеньйоре Мартін!
23
Джозеф Томас Шеридан Ле Фаню (1814–1873) – ірландський письменник, автор готичних і детективних романів.