– Давиде? Це ти? Свята Мати Божа!.. Та ж тебе не впізнати! Я був дуже стурбований. Ми кілька разів ходили до твого будинку, але ти не відповідав на дзвінки. Я вже наводив довідки в лікарнях та в поліції.
Його син дивився на мене з драбини з не меншим подивом. Він добре пам’ятав, що лише тиждень тому бачив мене в стані, що був нічим не кращий за стан мешканців будь-якого моргу.
– Пробачте, що я вас так налякав. Я був відсутній кілька днів у справах.
– Але в яких справах? Ти все-таки послухався мене й відвідав лікаря, чи не так?
Я кивнув головою.
– Це була дурничка. Наслідок великого перенапруження. Досить мені було протягом кількох днів прийняти тонік, і ви бачите, тепер я став як новий.
– Обов’язково даси мені назву цього тоніка, я спробую прийняти з ним душ… Як приємно і яка полегкість бачити тебе в такому стані!
Та радісний настрій доброго книгаря відразу затьмарився, коли він згадав про головну новину дня.
– Ти чув, що сталося з Баридо й Есковільясом? – запитав він.
– Я щойно там був. У це важко повірити.
– Хто б міг подумати, що таке може статися. Я не відчував до них найменшої симпатії, але уявити собі таке лихо… Але скажи мені, ця подія матиме для тебе якісь юридичні наслідки? Пробач за пряме запитання.
– Річ у тому, що я не знаю. Думаю, що двоє компаньйонів були наділені правом власності щодо своєї фірми. У них можуть бути спадкоємці, але не виключено, що у випадку смерті обох їхня фірма припинить існування. І мій зв’язок із ними теж. Так мені принаймні здається.
– Отже, якщо Есковільяс, нехай мені простить Бог, також упокоїться, то ти станеш вільною людиною?
Я кивнув головою.
– Але існує одна маленька проблема… – промурмотів книгар.
– Як Бог дасть, так і буде, – сказав я.
Семпере кивнув головою на знак згоди, але я помітив, що щось його непокоїть у всьому цьому, і він раптом змінив тему розмови:
– Тут така історія. Я дуже радий, що ти прийшов до мене, бо хочу попросити тебе про одну послугу.
– Просіть що завгодно.
– Моя пропозиція може тобі не сподобатися, хочу сказати це тобі наперед.
– Якби вона мені сподобалася, то була б не послуга, а втіха. Але зробити вам послугу для мене в усіх випадках буде втіхою.
– Власне кажучи, я прошу її не для себе. Я тобі все розповім, а ти вже вирішуй. Без жодних поступок у мій бік, гаразд?
Семпере сперся на прилавок і прийняв позу оповідача, яка навіяла мені безліч спогадів про дитинство, велику частку якого я провів у цій книгарні.
– Ідеться про дівчину, Ізабеллу. Їй десь сімнадцять років. Але з біса кмітлива й розумна. Вона приходить сюди, і я даю їй читати книжки. Каже, що хоче стати письменницею.
– Знайома історія, – сказав я.
– Річ у тім, що тиждень тому вона залишила мені одне зі своїх оповідань, невеличке, сторінок на двадцять-тридцять, і попросила, щоб я сказав їй свою думку.
– І?
Семпере стишив голос так, ніби те, що він хотів сказати мені, було казна-якою таємницею.
– Воно чудове. Краще, аніж дев’яносто дев’ять відсотків тієї друкованої продукції, яка була опублікована за останні двадцять років.
– Сподіваюся, ви включаєте мене в той відсоток, який залишається, бо інакше моє самолюбство буде поранене та розтоптане й мені нічого не залишиться, як викинути всю свою творчість на смітник.
– До цього я й веду. Ізабелла тебе обожнює.
– Обожнює? Мене?
– Так обожнює, ніби ти Моренета[24] й немовля Ісус в одній подобі. Вона прочитала всі випуски «Міста проклятих» разів із десять, а коли я дав їй почитати «Кроки в небо», то сказала мені, що, якби їй пощастило написати таку книжку, вона змогла б померти спокійною.
– Це схоже на вигадку.
– Я так і думав, що ти мені не повіриш.
– Я вам вірю. А проте ви досі не сказали, у чому полягає послуга.
– А ти спробуй здогадатися.
Я зітхнув. Семпере клацнув язиком.
– Я тебе попереджав, що це тобі не сподобається.
– Попросіть чогось іншого.
– Тобі треба тільки поговорити з нею. Підбадьорити її, дати якісь поради… Вислухати її, щось прочитати, указати їй напрямок. Це не буде для тебе так важко. Голова в дівчини дуже світла. Ви чудово порозумієтеся. Станете друзями. І вона зможе бути тобі помічницею.