– Аргумент не з найкращих, щоб переконати сімнадцятирічну дівчину, – зауважив я.
– Це було перше, що спало мені на думку, – захищався крамар. – Як би я міг віддати її в монастир?
– З того, що я довідався про її вдачу, вам би, думаю, знадобився для цього цілий полк жандармерії.
– Я не знаю, що вам розповіла дівчина, сеньйоре Мартін, але ви їй не вірте. Ми люди не дуже освічені, але й не якісь страховища. Я вже не знаю, як поводитися з нею. Я не належу до тих чоловіків, які можуть скинути пасок і літерами крові навчити свою дитину слухатися батьків. А моя жінка, що тут стоїть, нездатна накричати навіть на кота. Я не знаю, звідки в нашої доньки такий характер. Думаю, від того, що вона читає надто багато. І нас попереджали про це черниці. А мій батько, царство йому небесне, казав: у той день, коли жінки навчаться читати й писати, світ стане з ніг на голову.
– Ви великий мислитель, сеньйоре батьку, але це не розв’язує ані вашу проблему, ані мою.
– А що ми можемо зробити? Ізабелла не хоче залишатися з нами, сеньйоре Мартін. Вона каже: ми тупі, ми не розуміємо її, бо хочемо поховати в цій крамниці… А хіба я не хотів би її зрозуміти? Я працював у цій крамниці, відколи мені виповнилося сім років, від світанку до сутінок, і єдине, що я розумію, – це те, що світ – жахливе місце й дуже небезпечне для дівчини, яка витає в хмарах, – сказав крамар, прихиляючись до якоїсь діжки. – Найбільше я боюся, що, коли примушу її повернутися, вона втече вже насправжки й потрапить у руки якого-небудь… Навіть думати про це боюся.
– Це правда, – докинула його дружина, яка розмовляла з ледь відчутним італійським акцентом. – Повірте, дівчина розбила нам серце, але вона вже не вперше тікає з дому. Вона вдалася в мою матір, що мала неаполітанський характер…
– О, mamma! – сказав дон Одон, нажаханий на саму згадку про свою тещу.
– Коли вона сказала нам, що оселиться на кілька днів у вашому домі, поки допомагатиме вам у роботі, ми поставилися до цього більш-менш спокійно, – провадила мати Ізабелли, – бо знали, що ви людина порядна й зрештою дівчина буде поруч із нами, лише за дві вулиці. Ми знали: ви зумієте переконати її, щоб вона повернулася.
Я запитав себе, що їм нарозповідала Ізабелла про мене, аби переконати їх, що мені вкрай потрібен помічник.
– Сьогодні вночі на відстані кинутого каменя звідси побили двох поденників, які поверталися додому. Їх били чимось залізним, били нещадно, наче собак. Кажуть, що один навряд чи виживе, а другий залишиться паралізованим на все життя, – сказала мати. – У якому світі ми живемо?!
Дон Одон подивився на мене з жахом.
– Якщо я її заберу, вона знову втече. І я не певен, що вона знову натрапить на когось такого, як ви. Ми знаємо, що недобре молодій дівчині жити в домі самітного кабальєро, але принаймні про вас ми знаємо, що ви людина порядна й не скривдите її.
Здавалося, крамар ось-ось заплаче. Я, либонь, почувався б ліпше, якби він побіг по рушницю. Зрештою, я не міг виключити можливості, що один із її неаполітанських кузенів постане переді мною з мушкетом у руці, щоб захистити честь дівчини. Porca miseria[29].
– Ви даєте мені слово, що доглянете за нею, поки вона навернеться на розум і повернеться у свою родину?
Я глибоко зітхнув.
– Даю вам слово.
Я прийшов додому, навантажений усякими смачними та вишуканими їстівними припасами, що їх дон Одон та його дружина умовили мене взяти коштом крамниці. Я пообіцяв їм, що дбатиму про Ізабеллу протягом кількох днів, поки вона повернеться до здорового глузду й зрозуміє, що її місце в домі родини. Крамарі хотіли заплатити мені за її утримання, але цю крайність я рішуче відхилив. Мій план передбачав, що менш як за тиждень Ізабелла повернеться ночувати до своїх батьків, навіть якщо для цього мені доведеться підтримувати в ній ілюзію, що вдень вона працюватиме моєю помічницею. І не такі фортеці падали.
Коли я повернувся додому, Ізабелла сиділа за столом у кухні. Вона вимила весь посуд, що залишився після вчорашньої вечері, зварила каву, одяглася й причесалася так, що стала схожа на святу, яка зійшла з ікони. Ізабелла, аж ніяк не дурна дівчина, чудово зрозуміла, звідки я повернувся, обдарувала мене своїм найліпшим поглядом безпритульного собаки й покірливо всміхнулася. Я поставив сумки з вишуканими подарунками дона Одона на зливальницю й подивився на неї.
– Мій батько не пальнув у вас із рушниці?
– У нього закінчилися набої, і він вирішив закидати мене цими банками з мармеладом і шматками овечого сиру.