– Я шукаю одного адвоката.
– Ви, мабуть, прийшли не в те місце. Ми тут уже не знаємо, як їх позбутися. Вони розплоджуються, наче кролі.
– Такий нинішній світ. Той, кого я шукаю, має або мав прізвище Валера. С. Валера.
Секретар заглибився в лабіринт архівів, щось бурмочучи собі під ніс. Я чекав, спершись на прилавок і блукаючи поглядом по цих декораціях, які поширювали гострий запах закону. Через п’ять хвилин чоловічок повернувся з папкою.
– Я знайшов десятьох Валера. У двох ім’я починається на «с». Себастьян і Сопонсіо.
– Сопонсіо?
– Ви ще надто молодий, щоб це знати, але багато років тому він був, можна сказати, символом високого адвокатського ремесла. Але потім прийшов вік чарльстону, у якому він уже не зміг себе знайти.
– А він живий, дон Сопонсіо?
– Згідно з архівом і датою, коли він перестав платити внески до колегії, Сопонсіо Валера-і-Меначо упокоївся в Господі тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року. Memento mori[30]. Себастьян – його син.
– Він працює?
– Так, і дуже активно. Вам, звичайно, потрібна його адреса?
– Якщо це не завдасть вам надто багато клопоту.
Чоловічок написав адресу на клаптику паперу й подав мені.
– Проспект Діагональ, чотириста сорок два. Це на відстані кинутого каменя звідси, але вже друга година, а в цей час адвокати вищої категорії обідають із багатими вдовами, які одержали спадок, або з фабрикантами тканин і вибухових речовин. На вашому місці я зачекав би до четвертої години.
Я поклав адресу до кишені піджака.
– Так я й зроблю. Дуже дякую за допомогу.
– Це наша робота. Бажаю успіху.
Мені треба було якось убити дві години, які залишалися до візиту до адвоката Валера, тож я сів на трамвай, який спускався до Віа-Лаєтана, і вийшов навпроти вулиці Кондаль. Книгарня «Семпере та син» була звідти за крок, і я знав із досвіду, що старий книгар, усупереч незламній практиці місцевої торгівлі, не зачиняв свою крамничку на обід. Я знайшов його там, де й завжди, – за прилавком. Він перекладав книжки й обслуговував досить численну групу покупців, які ходили між столами та полицями в пошуках якогось скарбу. Побачивши мене, він усміхнувся й підійшов привітатися. Він був худіший і блідіший, аніж тоді, коли ми зустрічалися минулого разу. Мабуть, він помітив тривогу в моєму погляді, бо стенув плечима й зробив такий рух, ніби не надавав своєму вигляду ніякого значення.
– Одним дається більше, другим – менше. Ти тепер он який здоровань, а я став схожий на ганчірку, як бачиш, – сказав він.
– У вас зі здоров’ям усе гаразд?
– Я здоровий, як бик. Це все клята грудна жаба. Нічого серйозного. Що тебе привело сюди, Давиде?
– Хотів запросити вас пообідати.
– Я тобі дуже вдячний, але не можу відійти від стерна. Мій син поїхав у Саріа, щоб оцінити колекцію, а не годиться зачиняти крамницю, коли клієнти стоять під дверима.
– Тільки не кажіть мені, що у вас сутужно з грішми.
– Це книгарня, Давиде, а не нотаріальна контора. Тут надто рідко платять готівкою.
– Якщо вам потрібна допомога…
Семпере зупинив мене, піднявши руку вгору.
– Якщо ти хочеш мені допомогти, купи якусь книжку.
– Ви добре знаєте, що борг, який я маю перед вами, не сплачується грішми.
– Тож і не пропонуй мені гроші. Не турбуйся за нас, Давиде, бо якщо мені коли-небудь і доведеться покинути це місце, то я покину його лише в ящику, збитому із соснових дощок. Але якщо хочеш, то можеш розділити зі мною поживний сніданок – хліб із родзинками та свіжий сир із Бурґоса. З такими харчами та з «Графом Монте-Крісто» можна прожити й сотню років.
Семпере ледве доторкнувся до їжі. Він стомлено всміхався й вдавав інтерес до моїх слів, але я бачив, що іноді йому було навіть важко вдихнути повітря.
– Розкажи мені, Давиде, над чим ти зараз працюєш?
– Про це дуже важко розповісти. Пишу книжку, яку мені замовили.
– Роман?
– Не зовсім. Не знаю навіть, як назвати цей жанр.
– Головне, що ти працюєш. Я завжди казав, що неробство ослаблює дух. Треба, щоб мозок був завжди чимось зайнятий. А якщо не мозок, то принаймні руки.
– Але іноді люди працюють понад свою норму, сеньйоре Семпере. Чи вам не слід було б відпочити? Скільки років стоїте ви тут, на своєму посту, без відпочинку?
Семпере озирнувся навколо себе.
– Цей пост – моє життя, Давиде. Як я можу його покинути? Куди я можу звідси піти? Сидіти під сонцем на лаві в парку, годувати голубів і нарікати на ревматизм? Я там помер би через десять хвилин. Моє місце тут. І мій син іще не готовий прийняти від мене віжки, хоч і вважає, що готовий.