— Ви знаєте, дядьку Петро, про що я співав?
— Мабуть, про любов.
— Еге…
— Я тобі можу навіть розповісти, що діється в твоїй пісні. Хлопець каже дівчині: у тебе такі гарні чорні коси, а в косах квітки; дай мені на твої коси подивитися. Хлопець дівчині каже: в тебе такі білі рученьки, а на рученьках — моя доля; дай мені взяти тебе за руку. Хлопець каже: у тебе такі червоні й солодкі, мов кавун, вуста…
Йон засміявся:
— Не так…
— Я тобі дам не так! — визвірився Петро. — Все так. Кожен думав про своє. Йон — про Віоріку, доньку баді[90] Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напівзабутий ним Трієст і донью в білому у вікні; Йованові згадалися дівчата—чорногорки, що йдуть ланцюжком по вузькій кам'янистій стежині; Олександр думав про далекий Київ і про те, що треба поспішати й поспішати…
А Петрові привиджується родимочка на лівій щічці і червона пелюстка в корці з водою.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
у якому герої більше діють, між думають; зрештою це теж не так уже й погано…
Коли Недайборщ, підхоплений оскаженілою хвилею, летів назустріч галері, він ще встиг закричати:
— Хлопці, хапайтеся за весла!..
Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився, але вхопився за нього. Ще раз гукнув:
— На галеру, хлопці!
Сам же, підтягшись на брусові, розгойдався і перекинув ноги вгору.
Весла в галери довгі. На кожне з них вирубували по добрячому дубові.
Чи почув хто його крик, чи ні, Недайборщ не знав. Він завмер на брусові. Намагався вслухатися в навколишній рев, щоб почути, чи немає поряд ще когось. Але що ти почуєш у цій веремії?
Море шаленіло. Воно жбурляло галеру, лупило своїми тисячопудовими кулаками в її борти.
Карпо сповз з бруса й поліз уздовж борту до корми. Чого його тягло туди, Карпо не думав, він просто ліз, бо треба було щось робити.
І раптом наткнувся рукою на людське тіло. То була голова. Карпо одразу відчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак.
— Хто ти? — прошепотів Карпо.
— Це я, отамане, — почувся знайомий голос Клюсика.
— Де ти взявся? Ти ж у морі!
— А я зачепився в морі за весло та й вибрався.
— Як ти мене побачив?
— А я, як кіт, уночі бачу, — прошепотів Клюсик і раптом схлипнув.
— Чого ти?
— Чайки жаль і хлопців… Дурно пропали…
— Всі?
— Не всі, кілька почепилося на весла… Та, може, хто з другого борту… Та й за чайку, хоч там повно води, вхопився дехто.
— Що робити будемо?
— Воювати, — відповів Клюсик.
Це вже було смішно! Битися з екіпажем галери — це душ двісті озброєних турків, не менше, а їх, козаків, поки що лише двоє…
— Почекай, треба узнати, що тут і як, — промовив Карпо.
— Та тихше — почують!
— У цьому ревиську щось почуєш!
Карпо поліз уперед. Галера здригалася від ударів хвиль. Відчувалося, як рівномірно працюють весла: раз—два, раз—два… Головне, щоби хлопці добре трималися за ті весла. На веслах сидять невольники і, відчувши зайву вагу, вони одразу здогадаються, що це козаки.
Карпо й Клюсик пробиралися уздовж борту, витягши шаблі з піхов і тримаючи їх у руках.
На тлі чорно—сірого неба, що стрибало то вниз, то вгору, темніла якась постать. Біля люка стояв турок. Карпо, не дихаючи, підкрався ближче. Щосили махнув шаблюкою. Турок навіть не крикнув.
Гуркотіло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно.
Турки, напевно, й не відчули, як їхня галера налетіла на отаманську чайку.
Але ж біля двохсот озброєних ворогів… А їх, козаків, якби навіть з чайки врятувалися всі, — п'ятдесят.
Найстрашніше, що в такій темряві не розбереш, де хто є, де — свій, де — чужий…
Хлюпали важкі весла по збуреній воді. На кожному веслі — по сім невольників. Ось хто допоміг би, якби їм розімкнути кайдани. Але як туди дістатися?
Ляда люка, що веде до невольників, — поряд… Якщо Карпо схопиться ось за це кільце, підійме ляду… Що тоді? Скільки там, біля невольників є наглядачів? Небагато, але ж вони можуть підняти тривогу…
— Клюсику, — прохрипів Недайборщ.
— Ну?
— Лізьмо до веслярів.
— Нащо? — схлипнув Клюсик. — Страшно.
— Тьху на тебе!.. Підіймай ляду. Я сам спущусь. Почуєш шум — лети виручати.
— Добре.
— Та не хлипай.
— Холодно.
Ревло море, шалено стрибали хвилі, перекочуючись через галеру. Хлюпали весла по воді — турки йшли на північ.