Ні Олександр, ні Петро, ні Йован старалися без потреби не ходити по Києву. Надіщо даремно ризикувати? Та й ніколи було. Треба було зробити дуже багато. Майже у всі столиці Європи пішли листи Олександра, їх повезли вірні люди самого Йова Борецького. На Січ теж подався гонець, там уже чекали на Чорногорця, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу.
— …То що, Джереміє, так і не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро?
Не знав Яремко, мовчки дивився на Софію, яка могутніми велетенськими свічами підняла під небеса своє викуване з металу полум'я.
Аж тепер згадалося Яремкові, як про це говорив йому старший брат Мусій. Де то він зараз? Як подався в далекі німецькі краї — так і досі ні чутки, ні звістки. Хтось казав, буцім турки його в неволю забрали. «Нічого, ось я підросту і порятую свого брата», — заприсягнувся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків. Та попався, ледь не загинув… Але ж е таки щастя на світі. Виручив граф Олександр, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морський похід, про напад на турків і про зустріч з братом. О, він обійде всю Туреччину, а брата знайде — з найтемнішої в'язниці визволить!..
— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину. Йон, що досі мовчав, озвався:
— Не треба… Хіба не бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить?
— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію. Я ладен лементувати… плакати перед оцією красою… А чому ж люди так її занедбали?
— Не знаю, — зітхнув Йон. — Але слава богові, що в них є Січ.
— Січ? — обернувся Джузеппе. — Якщо не вберегти своєї мови, своєї віри, духу свого — пардон, я мовлю надто пишно — то на якого Люципера тоді потрібна ота Січ?
— Не знаю, — сказав Йон. — На це може Петро відповісти.
— Сакраменто! — гарикнув Джузеппе. — Я говорив з Петром про це. Петро мало не заплакав, коли я це запитав, і сказав, що й досі почуває себе етранже,[100] як кажуть французи, на своїй землі. Він каже, що був меншим етранже в Туреччині та Чорногорії…
Яремко не брав участі у цій розмові. Знову згадався йому його старший брат Мусій — здоровий, з кучмою на голові, з віспинками на обличчі. Приїздив з Києва і дражнив Яремка, джеркотючи з ним по—латині. Яремко нічого не розумів, а Мусій реготав і підкидав його до стелі. Та не тільки хвацько джеркотів. Якось став жартома з п'ятьма чоловіками з охорони графа Лозовицького «рубатися» на шаблюки. Так він їм усім шаблюки з рук повибивав… Як же це він од турків не вберігся?
Йон з Джузеппе про щось своє говорили, а Яремко обдивлявся доокола. Заходило сонце десь за містом та за лісами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, засвідчувало червоногаряче проміння, яке обливало баню дзвіниці, — вона жаріла, мовби розпечена в ковальському горні.
— Агей, гей! — почувся голос. Молода дівчина лозиною гнала корів, і вони ліниво брели, відмахуючись від лозини хвостами.
Яремко перевів погляд управоруч і побачив під кленом кілька чоловік, що пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться розгледіти Джузеппе, але він стояв за Йоном, і його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Нікого знайомого він там не уздрів.
— Йоне, — сказав Яремко тихенько. — Подивися під третій од краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився.
Йон повільно повернув голову. Яремко помітив: чоловіки одвернулися.
— Йоне, — сказав Яремко, — вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає?
— Знає. І я знаю.
— Що ви там шепочетесь? — поцікавився трієстинець.
— Та ось, — озвався Йон, — стрілися з тими поляками, які ще в Лейби сварку хотіли затіяти. Чого це вони тут?
— А—а–а! — зиркнув Джузеппе. — Знайома пика. Пан Станіслав Сулятицький. Сакраменто! Присягаюсь на тисячу дукатів, якщо ця кумпанія не захоче зараз почати бійку.
Але хто то з ними?
— Уперше бачу, — сказав Йон.
— Вони тебе не пізнали. Ну, бо ти ж зараз — парубок, а тоді був барбудо — дід з бородою.
— Але хто ще?
— Якийсь їхній приятель.
— Ходімте потихеньку звідси, — сказав Джузеппе. — їх п'ятеро, нас усього двоє…
— А я? — образився Яремко.
— Ну — троє… Я не люблю, коли на мене отак дивляться. Колись в Іспанії на мене отак дивився один тип, а потім ножа в спину загнав…