Вони перетнули зарослу бур'яном площу, швидко пішли вниз.
— Джереміе, — звернувся Джузеппе до Яремка. — Джереміє, ми будемо йти, а ти озирайся, чи не біжать вони за нами.
— Добре.
— Тільки так — як я скажу, тоді й озирайся. Ну, от зараз.
Яремко озирнувся. Нікого не було.
— А ти уважніше. Може, між деревами…
Справді, між деревами перебігали якісь тіні.
Джузеппе сказав:
— Повернімо в завулочок, а там дворами якось перебіжимо. Я так колись у Франції втікав від одного ревнивого чоловіка. О, л'амур,[101] — мрійливо пробурмотів італієць.
— Ну, й що? — поцікавився Йон.
— А, нічого.
Вони повернули в завулок і чимдуж помчали до великого будинку, обгородженого кам'яним муром. За огорожею росли кущі й дерева.
Побігли вздовж огорожі. Потім повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кілька густенних бузинових кущів.
Джузеппе кинувся туди й потяг своїх товаришів. Вийняв два пістолі.
— І ти вийми, Джованні, — кивнув Йонові.
Йон мовчки помахав під самим носом Джузеппе своїми пістолями.
— Стрілятимеш за моєю командою, — сказав Джузеппе. Почувся тупіт ніг — і п'ятеро задиханих переслідувачів зупинилися біля кам'яного муру.
— Я вважаю, що вони побігли ліворуч, — сказав один голос.
— Пан Сулятицький, — прошепотів Джузеппе.
— А мені думається, що прямо, — заперечив довготелесий.
— Ну, що ви, пане Адамку, таке кажете? Якби прямо — ми б побачили. А то вони раптом зникли.
— Тихо, — озвався незнайомий. — А може, вони десь тут причаїлися?
— Що ви, сеньйоре! — реготнув пан Сулятицький. — Вони нас помітили й кинулися тікати, аби чимдуж попередити свого Олександра про…
— Та замовкніть ви, базіко! — визвірився той, кого назвали сеньйором.
— То я є базіка? — верескнув пан Сулятицький.
— Прошу в найяснішого пана пробачення.
— Гаразд, — похмуро озвався пан Сулятицький. — Не будемо про це говорити.
— Так от. Треба нам обдивитися все, що тут е… А там — побачимо…
Джузеппе і Йон перезирнулися й підняли свої пістолі.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
у якому врятований називав свого рятівника Ісмаріотом
Коли мімарові Мусі ставало тяжко на душі, він сідав читати вірші одного хоросанського еміра. Той емір, дарма що посідав високий державний пост і мав, певно, до дідька турбот, умів ще й гарні вірші складати. Недаремно ж він сам себе називав Співучим.[102]
Його книжка називається «Пташина мова». І тут Муса знайшов притчу про шейха Санаана. Той шейх покохав християнку. Але християнка сказала: «Я прийму твоє кохання, якщо ти вип'єш вина і з'їси свинини, тобто зробиш те, що кораном заборонено і що роблять християни». І Санаан випив вина, з'їв свинини і перехрестився… Поет не засуджує шейха. Він говорить, що Санаан зробив те, що звеліло йому кохання. І в цьому — найвища правда.
— Так, у ц—цьому є в—висока п—правда, зодчий Мусо, — прошепотів колишній Мусій Ціпурина. Він задумливо гортав книгу, помережану пунктиром арабської в'язі. А сам думав про те, що великий поет, мабуть, зрозумів би його, Мусія Ціпурину, коли він став мімаром Мусою. Любов до зодчества привела його на цей шлях. Він мусить перевірити свої та Атанасієві математичні підрахунки, збудувавши небачену мечеть у Стамбулі. Якщо розрахунки правильні, то тоді всі люди, весь світ, і не тільки турки, а й зрештою рідні земляки одержать з його рук новий спосіб проектування, розрахунку й побудови великих споруд.
Перед тим він, Мусій, ще не перейменований на Мусу, врятував для Туреччини одну велику фортецю, що будувалася на відвойованій у Персії території. Зодчий—італієць помилився в розрахунках. І от фортечні мури та бійниці, виведені майже наполовину, стали загрозливо відхилятися од вертикалі. Всі мімари Баба—Алі ламали голови, що робити. Не ламав голови тільки італієць — султан Осман Другий власноручно її йому одрубав, мовивши при цьому, що такі плечі достойні носити голову далеко розумнішу… Тоді ж то Мусій Ціпурина, зробивши цілу систему підрахунків, переконливо довів султанові та всім його радникам, що фортецю можна врятувати — і це обійдеться зовсім недорого… Після цього йому й було доручено зайнятися спорудженням нової мечеті Османіє.
— Чи п—правильно я р—роблю, споруджуючи м—мечеть, яка зараз навіть назвиська свого н—не має? Чи не знак т—то аллахів? — проговорив Муса вголос сам до себе. І озирнувся.
Тихо. Нікого немає… Тільки спить у кутку поранений грек.
102
Йдеться про великого поета Узбекистану і всього Сходу Алішера Навої (1441–1501 pp.). Навої в перекладі на українську мову означає «Співучий».