Та проти сподіваного Яремко не зупиняється, а кидається вбік, у якийсь двір.
Сеньйор Гаспероні з розгону пробігає мимо, зупиняється, вертається назад. Якась брама, якась хвіртка…
Він вривається у двір, оглядається. У дворі порожньо.
Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.
— Відчиняйте! — заволав по—польськи. — Влада!
— Яка там ще влада? — озвався з—за дверей сердитий голос. — Одчиняйте самі.
Сеньйор Гаспероні влетів у хатину. Біля столу сидів сивобородий чоловік і здивовано дивився на прибульця.
— Що таке? Всі податі, які польська влада придумала, мною заплачені. Що ще?
— Тут ховається збіглий селянин! — переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаопероні… — Цей селянин належить графові Лозовицькому. Показуйте, куди ви заховали цього розбійника…
— Якого ще в бога розбійника?
На дворі щось гупнуло й залопотіло. Сеньйор Гаспероні метнувся до дверей, щосили штовхнув їх і знову вилетів У двір…
Яремко летів, як на крилах. Коли його переслідувач пробіг повз хвіртку, хлопець догадався, що він тут же повернеться, і кинувся на дерево. Щойно сеньйор подався в хату, як Яремко шурхнув униз.
Уже вилітаючи за хвіртку, побачив, як у хаті заметушилися. Перебіг Хрещатик — і на гору. Біг задихаючись, оглядаючись, чи не женеться за ним отой страшний чоловік.
Київ — місто велике, спробуй здогадайся, куди повели ноги того, хто від тебе втікає. А сеньйор здогадався. Яремко, озирнувшись на півдорозі до Лаври, побачив переслідувача…
Яремко крутнув у бічну вуличку. Біг та й біг між будинками, парканами, деревами, а кінця їй ніяк не було…
Попереду почулося кінське хропіння. Хтось учвал мчав йому назустріч.
Може, козак із Запоріжжя?
— Дядьку! — кинувся Яремко до вершника.
— Стій! — натяг вершник поводи.
— Дядьку! Виручіть! Порятуйте! За мною лихий чоловік женеться!
— А ти втікай та й усе!
— Дядьку, наших людей православних обступили ляхи й ще хтось такі…
Пролунали постріли…
— Чуєте, це вони відбиваються… Йшли на Запоріжжя, а в Києві погибати доводиться…
Козак був веселий і молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очі блищали, мов після доброї чарки. Од нього пахло ще димом, морем і степом…
Він нахилився до Яремка.
— Давай до мене. Зараз помчимо виручати. А тих гадів примусимо фуга самотем петере![104] Його руки легко підняли хлопця.
— Там їх багато, — задихаючись сказав Яремко. — А тут поблизу є наші люди, їм треба сказати…
— Далеко?
— Як пішки, то ще є…
— А я'к екво вегі?[105]
— Що?
— Ну, конем, верхи?
— Та ні! Тільки треба швидко—швидко… А чого ви так чудно говорите? Все латиною…
— Бо такий розумний.
Козак тут же повернув коня назад — і вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври, що вже бовваніла своїми банями перед їхніми очима.
А сеньйор Гаспероні, пробігши ще кілька срт кроків, нарешті зрозумів, що хитрий хлопець од нього втік.
«Проклятий гяур! — аж заскрипів зубами сеньйор Гаспероні. — Але чого я стою? Цей поганець зараз прибіжить до своїх, розповість їм про все — і тоді буде біда. Треба назад…»
…Уже зовсім стемніло, а Йон і Джузеппе відстрілювалися від супротивників. Коли сеньйор Гаспероні побіг за Яремком, цього ніхто не побачив, але за кілька хвилин перестрілки Джузеппе зрозумів, що число нападників зменшилося.
— Здається, одного підстрелили, — прошепотів він.
— Фарте біне![106] — озвався Йон Кодряну. Невдовзі Джузеппе вцілив у плече панові Адамку, яке той необачно висунув з—за муру…
— Шкода цього довготелесого, — пробурчав Джузеппе. — Він з—поміж цієї польської компанії найбільше мені подобається.
— Хай знає…
Стрілянина то вщухала, то знову спалахувала.
— Будемо триматися, поки наші не прийдуть, — сказав Джузеппе. — Треба цих іродів половити й допитати… Бо це не просто якісь там панки, а щось більше… Особливо той, хто з ними… Я ніяк не міг роздивитися ні його обличчя, ні навіть який він на зріст. Темно…
Підмога прийшла раніше, ніж на неї сподівалися. Кілька вершників проскакали вулицею, стріляючи з пістолів.
За муром почулося тупотіння ніг.
Коли Джузеппе здогадався, що сталося, було вже пізно — вороги втекли…
За якихось півгодини Йон та Джузеппе разом з козаками сиділи в одній з келій Лаври і розповідали Олександру та Петрові про пригоду.
— Ясно для нас ось що, — мовив Петро. — За графом Олександром полюють. Хто? Ми й досі не знаємо. Хто стоїть за тими поляками?