— Не будемо гадати! — перебив Петра Олександр. — Майбутнє покаже, хто то й що… А зараз ми мусимо бути в усьому обережні й обачні. — Він подивився на Яремка, всміхнувся тепло: — Ось кому треба сказати спасибі. Якби не він, то було б нам дуже туго. Може б, і не сиділи ми всі отут.
— Це ось хто, — Яремко показав пальцем на кумедного козака, що говорив з ним латиною.
— Диви, яке розумне! — вигукнув Клюсик (а це був він). — Митрополитом колись буде.
Яремко закрутив головою: не хочу.
Олександр нахилився над Яремком:
— Хочеш на Запоріжжя?
Яремко аж підплигнув від радості.
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
у якому значний державець та нікчемний підслухач мудрують про високу політику
Великий візир Ібрагім—паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре, нецікаве небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці, мовби вимазане дьогтем. Проплив перед очима спис охоронця.
Розсердився. Хотів ударити в долоні, покликати служника. Зрештою якщо цей йолоп не може стояти на варті як слід, а швендяє туди—сюди, то треба його кимось замінити.
О аллах, знову цей спис! Великий візир щосили ударив долонею об долоню — аж засудомило в руках. Від того розлютувався ще дужче.
У дверях з'явився служник Джемал. Дивиться запитливо, чекає наказу.
— Забери вартового од вікна. Відправ його в гарем.
На обличчі Джемаловому, мовби витесаному з цільної замшілої вапнякової брили, — подив. Але то — на мить. Він не сміє ні дивуватися, ні обговорювати накази свого пана й вершителя…
Закутався в халат. Морозило. Чого б це?
Роздратовано пройшовся по кімнаті. Ноги тонули в м'яких килимах, хутра й дорогі тканини вбирали в себе будь—який звук, навіть тишу вбирали вони. А великому візирові хотілося лютого дзвону, оглушливих громів і шалених криків ув'язнених та допитуваних у зіндані. Схопив би шаблюку й рубав би, як оскаженілий сипах, рубав би геть усе: і оці килими, й оці леопардові та левині шкури, й оце ганчір'я аж до чинських єдвабів та ангелянських сукон.
Отой спис нагадав йому, як сидів він довгі роки в зіндані на Кандії,[107] куди його було посаджено з наказу султана Османа. І щоразу виглядаючи в заґратоване віконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортіли йому тоді оті грати й оті списи!.. Він уже й вірити перестав у те, що буде на волі — надто молодим був султан Осман, надто довго треба було чекати на Його смерть. Тільки двоє кримських ханів — Мухаммед—Герай та Шагін—Герай усе ще сподівались на милість божу. І от — відкриваються двері темниці, і він, Ібрагім, хитаючись, виходить із зіндану, і його привозять до столиці, щоб він став візиром у султана Мустафи, що повернувся на трон!.. О ні, тепер він свою волю і свій пост візира дешево не віддасть… Тільки з життям!
Він метався від вікна до вікна, кутаючись у халат, але щось холодило душу, наче він наковтався криги.
— Сиди! — махнув рукою на чоловіка, що підвівся в кутку. Перед ним стояло кільканадцять підносів з найрізноманітнішою їжею. — Сиди, я просто хочу походити…
— Хай буде благословенна ваша велика милість, — пробелькотіло з кутка, — але ж чи можу я, нікчемний раб, сидіти в присутності такого сонцесяйного пана?
— Сиди! — гримнув Ібрагім—паша і люто підчепив ногою череп'яну піалу з духмяним напоєм.
Чоловік у кутку тут же сів на подушку. Запала тиша.
— Розповідай далі! — наказав візир. Чоловік у кутку відкашлявся.
— Ях'я готується до нападу. У Києві він зустрівся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унію й так само ненавидить нас. Спершу була надія, що Борецький не захоче підтримувати Ях'ю…
— У кого це була така надія? — різко обернувся великий візир.
— У Суса, в мене…
— Ваша справа не думати, а виконувати накази… Далі!
— Борецький підтримав Ях'ю, хоч і вніс у його плани зміни…
— Які?
— Ми ще не знаємо.
— А коли дізнаєтеся?
— Коли дозволить милостивий аллах…
— Чому я дізнаюся про все оце перед самим походом Ях'ї?
Великий візир, який до того метався по кімнаті й старався не дивитися на джасуса (не хотів сквернити своїх очей), раптом зупинився і вп'явся у благальні хитрі і водночас холодні сірі очі підглядача й підслухача.
— Ми послали до вашої милості свого гінця одразу ж.
— Де ж він?
— Я думав, що про це краще знає ваша найясніша милість. Я ж не знаю нічого. Але якщо гінець не дійшов, то значить він загинув. Ми так це й зрозуміли. Потім послали в Кафу чотирьох гінців. Та, мабуть, і з ними щось сталося…