— А все—таки? Скажи Клюсикові, а він, може, тобі колись щось порадить. Чи тобі — горребіле дікту,[112] а мені — мізерабіле візу?[113]
— У похід не беруть.
— Що ти кажеш? — сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний тарганячий вусик аж застрибав під кирпою. І тут же — урочисто: — Віртус імітаціоне дігна ест, нон інвідіа.[114]
— Та йдіть ви! — і Яремко рушив далі. Та тут же гепнув на землю. То чортів Клюсик ногу підставив.
— Чого тобі треба? — кинувся на нього Яремко.
— Тихо, Ціпуринко! — знову застрибали тоненькі вусики. — Як тебе скажений собака вкусив — узвару з дрику напийся — допомагає. Ой, та почекай. Ну, ну, ну, здалося. Послухай мене…
— Не хочу!..
— Ти хочеш іти в похід?
— Ага! — Яремкові кулаки опустилися.
— Так от. Дістань мені сулію горілки — і я тебе візьму в похід. Поїдеш турка бити, туркеню красиву впіймаєш — жінкою тобі стане. Тільки охрести її спочатку. Знаєш, як це робиться?
— Ні!
— Ну, так дістань мені сулію горілки — і тоді все знатимеш.
— Як же я тобі її дістану?
Клюсик глузливо подивився на Яремка. В очах колючі бісики забігали.
— Як же ти будеш діставати Синоп чи Трапезонт, коли ти сулії горілки не годен дістати?
Після такої насмішки підеш на все.
Яремко не довго думав, тут же подався до корчми, скинув із себе майже нову (в Києві Олександр справив) свиту й одержав од шинкаря Іцика відерну сулію з горілкою.
— Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш? Чи ти думаєш горілкою грітися? — захихикав Іцик.
— Бережи мою свиту, восени злото привезу. Викуплю.
— О, то славний пан козак теж іде до походу? — підскочили кудлаті брови Іцика.
— Тихо мені тут! Туум — дісцере! — гарикнув латиною Яремко.
— Вах—вах—вах! — ударив рукою об руку, Іцик. — Ах, який розумний козак!
…Клюсик, побачивши горілку, розцвів од радощів, аж кулаком по чоботу вдарив:
— Оце козак! Віртус імітаціоне дігна ест… Штани проп'є, а своє докаже! Ходімо до наших хлопців — разом вип'ємо й умовимо їх узяти тебе в чайку.
— Я уже в Недайборща питав, не дозволяє.
— Подумаєш, велике цабе твій Недайборщ! Він і не знатиме нічого. Та він з нами й не пливе. Він з Олександром Чорногорцем в одній чайці.
З десяток хлопців—козаків, Клюсикових друзяк, видудлили оту сулію за якусь годину.
Пригощали Яремка, але він не хотів: «Уп'юся, а ви мене тут кинете!»
Закивали головами: диви, яке хитре.
— От що, хлопче, будемо робити. Перед світом ти залазиш у нашу чайку — вона стоїть двадцять третьою від каменя. На кормі є такий тайничок — туди ми здобич складаємо різну… Ну, а зараз іще ми здобичі не маємо. Залазь туди. Тільки щоб ніхто з старшини не побачив. Бо тоді нічого не вийде…
— Мене варта до чайки не допустить, — похнюпився Яремко.
— І справді, — почухав свою кучму Клюсик. — Що ж його робити? Нараз ударив себе кулаком по лобі й засміявся: — Є така думка. Ми тебе зараз проведемо туди. Ти залягаєш у тайник, а ми собі йдемо додому. Вранці приходимо — й рушаємо в похід… Доки будемо по Дніпру плисти — не виглядай, а вже як вийдемо в море — тоді боятися нічого. В море ж тебе не вкинемо… Ти ж у нас — оптімус омніум.[115] Ну, то як? — підвів Клюсик свої очі на Яремка. — Що сказав би Архімед? Не знаєш? А я знаю. Він побіг би до Іцика ще раз, вискочив би звідти голяка і закричав би: «Еврика!»
Яремко, скулившись, лежав у якійсь скрині, вкутався у дрантя, що дали йому козаки, й намагався не заснути. Тихенько гойдалося козацьке суденце, іноді вітер пробігав по в'язці очерету — і тоді чув Яремко тихий шурхіт; хлюпалися хвилі — хлюп та хлюп, хлюп та хлюп.
«Тільки б не заснути, — думав Яремко. — А то ще захроплю, як хропуть Йован та Джузеппе, то мене тут же почують…»
Він насторожено вслухався в тишу. Іноді чув кроки вартового.
«Боже, — думав Яремко, — допоможи мені! Не викажи мене ні Олександрові Чорногорцю, ані Карпові Недайборщу, ані Петрові Скрипнику… Ось як вирушимо в похід, то тоді можеш їм сказати, але тільки в морі…»
Бог мовчав, тихенько хлюпала вода, було холодно…
«Свиту продав за горілку, тепер доведеться померзнути, — подумав Яремко. — Ну, та нічого. Ось прийду з походу — то я її назад викуплю. А кому тая свита влітку потрібна? Адже ж улітку жарко…»
Ніби щось недалеко хрюкнуло чи кашлянуло. Ніби завовтузилося — і знову тихо. Це, мабуть, вартові ходять. Плеснуло водою. Риба скинулась, чи що? Кажуть, що в Дніпрі водяться такі рибини, як Яремко завдовжки.
Почулися кроки. Мабуть, вартовий… Яремко завмер, аж дихати перестав. Тихо—тихо… Невже вартовий бачив, скільки козаків ішло до чайок, а скільки верталося назад?.. Шерех. Це шелеснув очерет, прив'язаний до борту. Потім чайку гойднуло. Хтось уже тут, на суденці… Яремко завмер, дихати перестав…