— Сеньйоре Гаспероні, — почувся голос Клюсика, — що ви там вовтузитесь?
— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи змінивши тон, озвався сеньйор Гаспероні, — і його рука трохи ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і тут же ногами штовхнув сеньйора в груди.
На палубі щось загриміло, зареготали козаки, а Клюсик закричав:
— Ану, тихо, а то ви тут і чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся!
— Та ні, чекайте, я його перший знайшов, я йому перший і вуха пообриваю!
— До вух діло ще дійде. Ану, хто отут сховався? Якийсь турок чи татарин? Га? — й обличчя Клюсика з'явилося в дірці, — Ану, вилазь, — промовив він і підморгнув. — Я тобі зараз дам! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіє[116] — правда ж, сеньйоре Гаспероні?
Яремко мовби неохоче виліз. Аж заплющився на хвилину од яскравого світла.
Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве, а не червоне, коли воно над самим обрієм.
Оглянувся навколо. Вдалині степ, степ і степ… Рудий, вицвілий… А Дніпро широченний, аж до обрію. І мовби синявою розбавлений.
— Ти де взявся? — витріщивши очі й підсмикуючи то одну, то другу брову, став кричати Клюсик. — Хіба тобі не сказано було сидіти вдома? А от ми тебе зараз відправимо назад — що ти робитимеш? Га?
— Не роби цього, отамане, — озвалися десять козаків, що пили горілку з Клюсиком увечері.
— Так що ж робити з ним? Не візьмемо ж його в похід! Треба висадити на берег!
— Не роби цього! — то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися. — Його ж татари піймають, султанові продадуть, пахолком султанським зроблять.
— Хай буде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки щоб після походу барило горілки поставив, та щоб ми йому нагаїв всипали за непослух. Гаразд?
Яремко кивав головою, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минуло, і тепер він — рівноправний член товариства, яке зібралося на оцій чайці.
— Нагаїв можемо дати й зараз, — дрібно реготнув сеньйор Гаспероні, але його ніхто не підтримав.
— О, купідус глоріє, мемор бенефіції, інопс президії, вір реї мілітаріс перітіссімус, кіфаре сцієнс,[117] чи не з'їв би оце ти зараз шмат сала й кусень хліба?
Яремкові аж запаморочилось од тої латини. А може, то від голоду. Бо саме тепер хлопець згадав, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом.
— А перехреститися забув? — озвався сеньйор Гаспероні, що весь час не спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й почав їсти. — Ого, який голодний! Скажи: ти тут давно?
— Ще звечора…
В очах сеньйора Гаспероні стрибнуло кілька тривожних іскринок.
— Мабуть, цілу ніч не спав?
Сеньйор Гаспероні щось хоче взнати… Тю на нього… Весь час Яремкові здається, що цей чоловік підглядає за ним, чи що… Якось так дивиться… Зирне — і тут же очі вбік…
— Тільки—но прийшов — одразу заснув.
Іскринки блиснули й згасли…
Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду надимали свої вітрила чайки. Попереду — теж чайки. Кінця—краю їм не видно.
Підійшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче. І справді питає:
— Ти не змерз часом уночі? А то ж ми твою свитину пропили…
Незручно Клюсикові, що отак користолюбне повівся з малим хлопцем.
— Не змерз… Тепло було… — І тут же, без будь—якого переходу: — Клюсику, а я вночі щось чув.
— Що? — аж кинувся Клюсик.
— Ходімо кудись подалі, аби ніхто не чув.
— Давай.
Вони підійшли до носа і, схилившись на облавок, стали дивитись у воду.
— Клюсику, ти вночі тут був?
— Де «тут»?
— Ну, на чайці.
— Ні, а що?
— Ну, так слухай.
І Яремко розповів про все, як лунали легкі кроки, і як воду хтось брав і ту воду кудись лив у чайці…
— А ти… того… Море майорум…[118] не бре—бре?
— Кажу, що сам чув.
— А може, приснилося?
— Ні. Я ж чув потім, як вартового Якима кликали вартові. А він, виявляється, десь пиячив, чи що…
Клюсикове обличчя спохмурніло.
— У тім—то й штука, що Яким ніде не пиячив, — сказав він. — Його просто не було… Ми й у похід вийшли без нього… — Клюсик сторожко озирнувся. Затягся димом з люльки, пошкріб кучму. Знову подивився на Яремка.
— Слухай, а ти, значить, чув розмову вартових уже після того, як хтось лазив по чайці?
— Так.
— Гм… А перед тим, як хтось заліз у чайку, ти нічогісінько не чув?
— Нічого.
— Нічого—нічого? Може, десь хтось крикнув чи захрипів, чи водою хлюпнуло?..
— Водою хлюпало, — згадав Яремко. — Тільки то, мабуть, якась велика риба… А перед тим… перед тим щось ніби хрюкнуло…
117
О той, що прагне слави, що пам'ятає добро, що не має захисту. людина, що має вельми значний досвід у військових справах, що вміє грати на кіфарі (лат.).