Вона билася щосили головою й грудьми об замкнену браму, її схопили вартові, вона кусала їх за руки, а вони тягли її назад, вона волала, скільки було в неї сили, біснувалася, наче одержима чорною хворобою.
Нарешті її кинули до ніг Фітне—ханум. І тоді, роздираючи собі щоки нігтями, зриваючи навіки свій голос, Устя закричала:
— Убий мене, спали живою, не муч тільки! Йилан![11] Чингиракли—йилан![12] Алчак—ханим![13]
— Камчи![14] — вигукнула Фітне, і її незрівняні брови зламалися, мов хвиля біля Трапезонту при штормовому вітрі. — Камчи! Камчи! Камчи!
Били Устю тією камчею, та так, що шкіра репалась на ній, а вона дряпала руками землю й кричала: «Фітне — чингиракли—йилан!» Потім вона вже не відчувала болю, а тільки мов крізь сон чула, як на її тіло щось опускається — важке й нещадне…
Її відливали водою й знову сікли, аж поки не потомилися кати. Після того її кинули на стайню до волів…
Стара болгарка прокралася наступного дня в стайню, знайшла Устю, зашепотіла:
— Тримайся, майка.[15] Твій синок живий…
— Де він? — тільки й спромоглася спитати Устя.
— Та там же, в тому яничарському притулку.
Вірні люди казали. Ну, чого ти плачеш?
Устя мовчала. В неї страшенно боліли спина й плечі, посічені камчею, все тіло й душу рвав біль у розбухлих грудях…
— Усте, слухай, — продовжувала болгарка. — Є тут харем—агаси[16] Махмуд. Болгарин. Мій земляк. Він служить у ханим—ефенді[17]Єлени…
Устя мовчала. Їй було все одно.
— Я розповіла Махмудові про твоє горе. Хоч він і харем—агаси, але в нього добре серце. Він сказав про тебе Єлені. І вона тебе купує для себе.
Устя заридала. Що вона — якась ганчірка, чи що? Купити, продати, забрати дитину, відшмагати нагайками! Будьте ви всі прокляті — геть усі, геть увесь ваш чорний світ!
— Єлена — гречанка, — вела своєї стара. Тут її шепіт перейшов просто на шелест, — дружина султана. Тільки зараз султан її не любить, от і відпустив її в Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бігає…
Устя аж заскреготіла зубами. Султаненятко! Виросте — буде такий же ішкенджеджі,[18] як і всі інші султани…
— Завтра прийдуть за тобою, заберуть, — шепотіла болгарка. — Будеш, як підлікуєшся, служницею в Єлени—ханим… Ти не плач. Там тобі буде краще. Єлена—ханим така ж рабиня, як і ти, і так же боїться за свою дитину, як і ти…
А майбутній ішкенджеджі був звичайнісінький чорноокий хлоп'як, як, скажімо, Устин брат Петро шість—сім років тому. В ньому нічого ще не було ні султанського, ні мучительського.
«Господи, твоя воля, — подумала Устя. — І з отакого маляти Ях'ї виросте колись султан Ях'я, одного тільки імені якого будуть боятися в усій Туреччині і поза нею. І матері на Україні лякатимуть своїх дітей: ану спи, а то прийдуть баба—яга і султан Ях'я, заберуть тебе в турецьку неволю, завезуть за сині моря й за високі гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти в ній пропав навіки…»
Султаненяті було нудно в цьому палаці, де за кожним його кроком пильнували дорослі, де ні з ким було йому погратися, повеселитися, попустувати. Якщо воно хотіло залізти на дерево, до нього несли драбину, але по драбині Ях'я лазити не хотів. Якщо хотілося вийти в місто, то з наказу бейлер — бея вилаштовувалися по обидва боки вулиці, де мав проходити Ях'я, сипахи[19]і яничари — і горе було тому. хто з лихого умислу чи з недомислу потрапляв охоронцям до рук.
Султаненя було ще мале — якихось вісім чи, може, дев'ять років, а його вже вчили наймудріші вчителі. Він умів добре писати й читати по—арабсь—ки, знав перську мову, міг напам'ять цитувати великі уривки з Нізамі Гянджеві, Аміра Хосрова і Абдуррахмана Джамі. Вчили малого й математики, географії, історії, музики — і все це він вбирав у себе, мов спрагла земля вбирає дощ.
«Таке розумне дитинча, — думалося Усті, — а тільки що людям з отого розуму? Одне слово — турок. Не людина, а звір. Поки ще мале, то й гарне, тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, а вилюдніє — не вилюдніє, а визвіріє — то й буде людей мучити… Горе моє…»
Вона дивилася на Ях'ю і часто плакала — бачився їй Тодорко. Болгарка одного разу передала, що живий—здоровий, росте, вже перше слово сказав: «ана»,[20] хоч його там ніхто цього не вчив… Їй несамовито рвалося серце, але була вона рада хоч знати, що Тодорко живий, що Тодорко десь тут, поряд.