— А далі що?
— А що далі? Кинулись під берег — там для нас зручніше. А галерою спробуй—но пройди попід берегом — дірку в борту вхопиш та й потонеш. Ото там турки й почали потроху відставати. Йдемо, а Єфтимій гукає: гребіть, хлопці, щосили, бо вранці вітру не буде, а у турків судна добрі. Гребемо, з нас десять потів ллються, руки подерев'яніли, а він усе гукає: гребіть… Вранці — тиша. Турки аж на обрії. Ще спробували за нами погнатися — піймали облизня… А тут — вітерець. Ми, щоб збити їх зі сліду, пішли попід козацьким берегом. От і затрималися. Майже на день…
— Гм, діла… — покрутив головою запорожець.
— Атож, атож…
Десь поряд на чайці затягнули козаки сумну—сумну пісню.
Коли турки боювали, білу челядь забирали,
А у нашой попадоньки взяли вони три дівоньки.
Першу взяли попри возі, попри возі на мотузі.
Другу взяли попри коні, попри коні на ремені.
Третю взяли на конічка до білого шугаїчка…
Хтось тяжко—тяжко зітхнув… І ще хтось… І от понеслося аж до зір.
Турки, турки — татарини, пустіть ви нас до родини.
До родини, до мамоньки, до рідної сторононьки.
Мовчить бородатий дончак, мовчать і його товариші. Вони знають теж, що таке неволя…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
який розповість про невеселі пригоди чотирьох хоробрих, панів, посланців сеньйора Гаспероні
А за два тижні до цієї зустрічі у відкритому морі відбулася в кримському степу, недалеко від підніжжя Кара—Дагу, теж цікава, хоч і менш історично важлива, зустріч.
Пан Славек Сулятицький разом із довготелесим паном Адамком, кривоногим Євгеніушем Беднарським та пришелепуватим Влодзімежем Рубанчиком в оточенні двох десятків едичкульців мчали вечірнім степом до Кафи.
Пана Славека так розтрясло, що в нього боліли всі нутрощі, і єдине, що тримало його ще на коні, — це усвідомлення того, що Кафа вже близько, військовий комендант Кафи сьогодні ж викладе на стіл перед чотирма польськими панами величезну суму грошей, яких вистачить на те, щоб пиячити років зо п'ять, не думаючи ні про яке майбутнє.
Пан Адамек думав не зовсім так. Йому імпонувало, що він бере участь у такій важливій справі, але він не вельми розумів, чому це треба їхати аж до Кафи, коли було б значно простіше викликати цього самозванця й мерзотника Олександра, псевдографа Чорногорського, на герць і проткнути його шаблюкою чи застрелити з пістоля. І зовсім не розумів, навіщо рятувати турків од біди? Зрештою панові Адамкові дуже навіть подобається, коли християни б'ють нечестивих. А козаки, хоч вони і здрайці, і православні, а проте ж ідуть бити турків, а він, пан Адамек, що вірує в наймогутнішого католицького бога, він, чия чесність ні в кого ніколи не викликала сумніву, з дурного дива їде допомагати ворогам християнства…
Беднарський та Рубанчик не думали ні про що. Вони затямили, що мають отримати великі гроші. І затямили ще — все, що стоїть на заваді до здійснення цієї мети, є аморальне, навіть єретичне.
Коні бігли швидкою риссю, вершників, одвиклих од верхової їзди, трясло немилосердно, тільки татари—єдичкульці їхали, мов поприбивані до кінських спин. Подорожні могли б прибути до Кафи ще опівдні, та від такої їзди у всіх чотирьох вельможних польських вершників розболілися животи, і тому через кожну верству то один, то другий злітав з коня і прожогом біг до найближчих кущів.
Далеко попереду темніли зелені громади Кара—Дагу. До Кафи лишалося шість—сім волоських миль. Це ще година—півтори — і пан Славек буде власноручно вручати найвельмож—нішому з усіх кафинських турків звістку сеньйора Реньеро Гаспероні. А за те матиме гроші. Єдине, що якось смутить чесного польського дворянина — так це те, що тії гроші дасть йому прихильник богопротивно'! віри, лютий ворог Польщі. Ну, та це дрібниці. А врятувати світ від великого мерзотника — хіба це не честь, хіба це не радість, хіба це не щастя?
Єдичкульці тривожно позирнули на недалекий горб. Потім, перезирнувшись, зупинились.
— Чого ми стоїмо? — роздратовано запитав пан Славек.
Єдичкульці мовчки показали на горб. Звідти їхали якісь вершники, їх було щось близько сотні.
— Ешкийя![123] — закричав раптом один з єдичкульців. І вся охорона, не змовляючись, кинулась втікати.
— Назад! Назад! — розпачливо заволав пан Сулятицький, але єдичкульці були вже далеко. Вони ганебно тікали назад, лишивши напризволяще своїх підопічних. А до Кафи було ж зовсім близько!
Пан Славек довго не мудрував. Він вигукнув до своїх супутників: «Уперед!» — і вони, забувши про свої розтрушені животи, помчали до Кафи.