Серце Мерседес належало іншому, і той інший був далеко... зник... може, й помер. Від тієї думки вона ридала й у відчаї заламувала руки. Та ця думка, яку вона передніше відкидала, коли хтось підказував її, тепер сама напрошувалася. Та й старий Дантес знай повторював їй: «Наш Едмон помер, якби він був живий, то повернувся б до нас».
Старий помер, як я вам уже казав. Якби він жив на світі, то, може, Мерседес ніколи не вийшла б за іншого. Старий почав би докоряти їй за невірність. Фернан це розумів. Дізнавшись про смерть старого, він повернувся. Цього разу він з’явився у званні лейтенанта. Під час першого свого повернення він не сказав Мерседес ні слова про кохання; під час другого нагадав, що кохає її. Мерседес попросила в нього ще півроку, щоб чекати Едмона і побиватися за ним.
— Та й правда, — сказав панотець із гіркою посмішкою, — адже разом усе це становило аж півтора року! Чого ще може вимагати чоловік, навіть якщо його палко кохають? — І тихо додав слова англійського поета: — «Frailty, thy name is woman!»[23]
— За півроку, — провадив Кадрус, — вони повінчалися в Аккульській церкві.
— Це та сама церква, де вона мала вінчатися з Едмоном, — прошепотів священик, — вона тільки нареченого поміняла, та й годі.
— Отож, Мерседес вийшла заміж, — провадив Кадрус. — Хоч вона і намагалася здаватися спокійною, усе ж таки вона зомліла, проходячи повз «Резерв», де півтора року тому святкували її заручини з тим, кого вона й досі кохала у глибині свого серця.
Фернан здобув щастя, та не здобув спокою; я бачив його за тої пори; він весь час боявся повернення Едмона. Тим-то він і поквапився якомога далі завезти дружину й самому хутчій ушитися. У Каталянах було забагато небезпек і забагато спогадів.
За тиждень після весілля вони виїхали.
— А ви ще коли-небудь стрічали Мерседес? — запитав панотець.
— Авжеж, я бачив її після іспанської війни, в Перпіньяні, де лишив її Фернан; вона тоді виховувала сина.
Священик здригнувся.
— Сина? — перепитав він.
— Так, — відказав Кадрус, — малого Альбера.
— Та якщо вона навчала сина, — провадив панотець, — то, виходить, вона й сама здобула освіту? Пам’ятаю, Едмон казав мені, що то була донька простого рибалки, вродлива, та геть неосвічена.
— Невже він так погано знав свою наречену? — вигукнув Кадрус. — Мерседес могла стати королевою, панотче, якби корона завжди вінчала найпрекрасніші й найрозумніші голови. Доля високо піднесла її, і вона сама ставала вища й вища. Вона вчилася малювати, усьому вчилася. Утім, якщо казати поміж нами, здається мені, вона клопоталася всім цим, лише для того щоб не думати, щоб забутися. Вона забивала собі мізки, щоб не чути того, що переповнювало її серце. Але тепер цьому, либонь, уже край, — провадив Кадрус, — багатство і пошана, мабуть, утішили її. Вона заможна, шляхетна, а тим часом...
Кадрус затнувся.
— Що? — поспитав абат.
— Та певен я, що вона нещасна, — сказав Кадрус.
— Чому ви так гадаєте?
— А ось чому: коли я опинився у скруті, то подумав, чи не допоможуть мені бодай чимось колишні друзі. Пішов я до Данґляра, та він навіть не прийняв мене. Потім я був у Фернана: він передав мені через лакея сто франків.
— То ви не бачили ні того, ні того?
— Ні; але графиня де Морсер мене бачила.
— Як?
— Коли я виходив, до моїх ніг упав капшук; у нім було двадцять п’ять луїдорів. Я хутко звів голову й побачив Мерседес: вона зачиняла вікно.
— А пан де Вільфор?
— Він ніколи не був моїм другом, я геть не знав його, то й просити ні про що не міг.
— А ви не знаєте, що з ним сталося і в чому полягала його участь у тому лихові, що спіткало Едмона?
— Ні; знаю лишень, що згодом по тому, як він заарештував Едмона, він одружився з панною де Сен-Меран і незабаром поїхав із Марселя. Певне, щастя всміхнулося йому так само, як і всім іншим; либонь, він багатий, як ото Данґляр, і посідає таке високе становище, як Фернан; як бачите, тільки я лишився бідний і упосліджений, та й Бог мене забув.
— Помиляєтеся, друже мій, — сказав абат. — Нам здається, що Бог забув про нас, коли його правосуддя зволікає; та раніше чи пізніше він згадує про нас, і ось доказ цього.
Сказавши те, панотець дістав самоцвіт із кишені і простягнув його Кадрусові.
— Ось, друже мій, — сказав він, — візьміть цей камінь, він вам належить.