— У останньому процесі, — підхопив третій, — ви були пречудові, Вільфоре. Пам’ятаєте, мерзотник, що зарізав рідного батька? Ви просто-таки вбили його, перш аніж до нього доторкнувся кат.
— О, батьковбивць мені не жаль! Для таких людей нема достатньо тяжкої кари, — сказала Рене. — Та нещасні політичні злочинці...
— Вони ще гірші, Рене, бо король — батько народу, і хотіти скинути чи вбити короля означає хотіти убити батька тридцяти двох мільйонів людей.
— Усе одно, пане де Вільфоре, — сказала Рене. — Обіцяйте мені, що буде поблажливі до тих, за кого я буду прохати вас...
— Не турбуйтеся, — із чарівливою усмішкою відказав Вільфор, — ми будемо писати звинувачувальні вироки разом.
— Люба моя, — сказала маркіза, — переймайтеся своїми колібрі, цуциками й сукнями і дайте своєму майбутньому чоловікові робити своє діло. Зброя тепер відпочиває, і тога в пошані; про це є й гарна латинська приказка.
— Cedant arma togae[3], — вкинув Вільфор.
— Я не зважилася вимовити це латиною, — відказала маркіза.
— Мені здається, що мені було б приємніше бачити вас лікарем, — провадила Рене. — Янгол, що карає, хоч він і янгол, завжди лякав мене.
— Добра моя Рене! — прошепотів Вільфор, кинувши на дівчину переповнений коханням погляд.
— Пан де Вільфор, — устряв маркіз, — буде моральним і політичним лікарем нашої провінції; повір мені, дочко, це почесна роль.
— І це допоможе забути роль, яку грав його батько, — вкинула непоправна маркіза.
— Пані, — відказав де Вільфор із сумною усмішкою, — я вже мав честь доповісти вам, що батько мій, як я принаймні сподіваюся, зрікся своїх колишніх помилок, що він став ревним другом порядку й релігії, навіть ліпшим роялістом, ніж я, бо він рояліст за каяттям, а я лише за пристрастю.
І Вільфор окинув поглядом присутніх, як він це робив у суді після якої-небудь пречудової фрази, перевіряючи дію свого правосуддя на публіку.
— Правда ваша, Вільфоре, — сказав граф де Сальв’є, — ці ж таки слова я сказав позавчора в Тюїльрі міністрові двору, який висловив подив із приводу шлюбу поміж сином жирондиста і дочкою офіцера, що служив у війську Конде, і міністр пречудово зрозумів мене. Сам король держить в опіці цей спосіб об’єднання. Ми й не підозрювали, що він слухає нас, аж він утрутився до розмови та й каже: «Вільфор (завважте, король не сказав Нуартьє, а підкреслив ім’я Вільфор), Вільфор, — сказав король, — піде далеко: це вже цілком сформований юнак і належить моєму світові. Я із задоволенням дізнався, що маркіз і маркіза де Сен-Меран видають за нього свою доньку, і я сам порадив би їм цей шлюб, якби вони перші не з’явилися до мене просити мого дозволу».
— Король це сказав, графе? — захоплено вигукнув Вільфор.
— Передаю вам його слова; і якщо маркіз захоче бути відвертим, то зізнається, що ці ж таки слова король сказав і йому самому, коли він, півроку тому, сповістив королю про свій намір віддати за вас дочку.
— Це правда, — підтвердив маркіз.
— То, значить, я всім зобов’язаний королю! Та я все зроблю, щоб послужити йому!
— Таким ви мені подобаєтеся, — сказала маркіза. — Нехай тепер з’явиться змовник, ласкаво просимо!
— А я, мамо, — сказала Рене, благаю Бога, щоб він вас не почув і щоб посилав панові де Вільфору лише дрібних злодюжок, безпомічних банкрутів і несміливих шахраїв — тоді я буду спати спокійно.
— Це все одно, що бажати лікареві самих мігреней, веснянок, осиних укусів і подібних речей, — регочучи, сказав Вільфор. — Якщо ви хочете бачити мене королівським прокурором, побажайте мені, навпаки, страшних недуг, що їхнє зцілення робить честь лікареві.
Цієї миті, наче доля тільки й чекала на побажання Вільфора, увійшов лакей і прошепотів декілька слів йому на вухо.
Вільфор уклонився, вийшов із-за столу, а за декілька хвилин повернувся із задоволеною усмішкою на вустах.
Рене глянула на свого нареченого із захватом: його блакитні очі сяяли на блідому обличчі, облямованому чорними бакенбардами; цієї миті він був і справді дуже гарний. Вона нетерпляче чекала, щоб він пояснив причину свого раптового зникнення.
— Щойно ви казали, що хотіли б мати за чоловіка лікаря, — сказав він. — Отож, у мене з учнями Ескулапа, — (так ще казали в 1815 році), — є певна схожість: я не можу розпоряджатися своїм часом. Мене знайшли навіть тут, біля вас, у день наших заручин.
— А чому вас викликали? — запитала дівчина занепокоєно.
— Ох, через хворого, який, коли вірити тому, що мені сповістили, геть недужий. Випадок поважний, і недуга може скінчитися шибеницею.