В’язень зиркнув на вікна; на них були залізні ґрати. Він тільки змінив в’язницю; нова в’язниця була на колесах і котилася до невідомої мети. Крізь густі перекладини, поміж якими ледь можна було просунути руку, Дантес усе ж таки розгледів, що його повезли вулицею Кессрі, а потім вулицями Сен-Лоран і Тараміс, а далі спустилися до набережної.
Трохи згодом крізь ґрати і крізь огорожу пам’ятника, повз який вони їхали, він угледів вогні портової управи.
Ридван зупинився, пристав зліз із передка і підійшов до кордеґардії[4]; звідти вийшли з десяток вояків і стали у дві лави. Рушниці їхні блищали у світлі ліхтарів, що світилися на набережній. «Невже все це заради мене?» — подумав собі Едмон.
Відімкнувши дверцята ключем, пристав мовчки відповів на те запитання, бо Дантес побачив вузький прохід від ридвана до набережної.
Два жандарми, що сиділи на передньому сидінні, вийшли з ридвана перші, за ними вийшов він, а за ними і решта двоє, що сиділи обабіч нього. Усі попрямували до човна, якого митний службовець тримав за ланцюг. Вояки дивилися на Дантеса з тупою допитливістю. Його відразу ж посадили до стерна, поміж чотирма жандармами, а пристав умостився на носі.
Потужний поштовх відокремив човна від берега; чотири веслярі заходилися хутко гребти у напрямку Пілона. Із човна гукнули, і ланцюг, що перекривав вхід до порту, опустився, і Дантес опинився в так званому Фріулі, тобто поза межами порту.
Першим відчуттям арештанта, коли він вибрався на свіже повітря, була втіха. Повітря — це майже воля. Він на повні груди вдихав живодайний вітер, що ніс на своїх крилах таємничі пахощі ночі й моря.
Проте незабаром він гірко зітхнув: човен пропливав повз «Резерв», де він такий був щасливий ще вранці, за хвилю до арешту; крізь яскраво освітлені вікна до нього долинали веселі звуки танців.
Дантес згорнув руки, звів очі до неба і почав молитися.
Човен плив далі; він поминув Мертву Голову, порівнявся з бухтою Фаро і почав огинати батарею; Дантес нічогісінько не тямив.
— Куди мене оце везуть? — запитав він одного з жандармів.
— Зараз дізнаєтеся.
— Але ж...
— Нам заборонили розмовляти з вами.
Дантес був наполовину вояк; розпитувати жандармів, яким заборонили відповідати, видалося йому безглуздим, то він замовк.
І тоді найхимерніші гадки зароїлися в його голові; у хисткому човні не можна було далеко заїхати, довкола не було жодного корабля на якорі; він подумав собі, що його довезуть до віддаленої місцини на березі й там скажуть, що він вільний. Його не зв’язали, не закували в кайдани; усе це здавалося йому доброю прикметою; та й хіба не сказав йому помічник прокурора, такий добрий і лагідний, що як він не промовить фатального імені Нуартьє, то йому нема чого боятися? Адже на його очах Вільфор спалив небезпечного листа, єдиний доказ, який був проти нього.
Він мовчки чекав, чим усе воно скінчиться, намагаючись досвідченим оком моряка, що звикло оцінювати відстань у пітьмі, роздивитися довкруги.
Острів Ратонно, де горів маяк, лишився праворуч, і човен, тримаючись близько біля берега, підплив до Каталянської бухти. Погляд арештанта став ще пильніший: тут була Мерседес, і йому щохвилини здавалося, що на темному березі вимальовується невиразний жіночий силует.
І як це не підказало передчуття Мерседес, що її коханий за триста кроків од неї?
У всіх Каталянах світилося лише в одному вікні. Придивившись, Дантес упевнився, що то кімната його нареченої. Лише Мерседес не спала в усьому селі. Якби він гучно заволав, голос його долинув би до її слуху. Облудний сором утримав його. Що сказали б жандарми, якби він заходився репетувати, мов несамовитий? Тож він не розтулив рота і проплив мимо, не відриваючи очей від того вогника.
Тим часом човен плив уперед; та арештант не думав про нього, він думав про Мерседес. Як ось освітлене вікно сховалося за виступом бескида.
Дантес обернувся і побачив, що човен віддаляється від берега.
Поки він поринув у думи, весла замінили вітрилами, і човен ішов за вітром.
Хоча Дантесові не хотілося знову розпитувати жандарма, проте він присунувся до нього і, взявши його за руку, сказав:
— Друзі мої! Іменем совісті вашої й вашим вояцьким званням заклинаю: змилуйтеся і дайте мені відповідь. Я капітан Дантес, добрий і чесний француз, хоч мене і звинувачують у якійсь зраді. Куди ви мене провадите? Скажіть, я даю вам чесне слово моряка, що виконаю свій обов’язок і скорюся долі.