Кадрус теж був дуже занепокоєний. Замість того, щоб гасати містом, як ото Моррель, і намагатися чимось допомогти Дантесу, що, утім, ні до чого не призвело б, він сів у хаті з двома пляшками вина, намагаючись утопити в ній свою тривогу. Та для того, щоб задурити його збурений розум, двох пляшок було замало. Тож він лишився сидіти, зіпершись на хисткий стіл поміж двома порожніми пляшками, не маючи сил ні вийти з хати по вино, ні забути про те, що сталося, і дивився, як у світлі чадної свічки перед ним кружляли і витанцьовували всі примари, що їх Гофман чорним фантастичним пилом розсіяв по своїх вогких від пуншу сторінках.
І тільки Данґляр не турбувався і не мордувався. Він навіть радів; він помстився ворогові і забезпечив собі на «Фараоні» посаду, якої боявся позбутися. Данґляр був одним із тих обачних людей, що народжуються з пером за вухом і з чорнильницею замість серця; усе, що є на світі, зводилося для нього до віднімання чи множення, і число означало для нього набагато більше, ніж людина, якщо те число збільшувало суму, яку та людина могла зменшити.
Отож Данґляр уклався спати о звичній порі і спав дуже добре.
Отримавши від графа де Сальв’є рекомендаційного листа, поцілувавши Рене в обидві щоки, припавши вустами до руки маркізи де Сен-Меран і потиснувши долоню маркізу, Вільфор сів до коляси і помчав у напрямку Екса.
Приголомшений горем старий Дантес млів од смертельної тривоги.
А що сталося з Едмоном, уже нам відомо.
X. Малий покій у Тюїльрі
Покинемо Вільфора на шляху до Парижа, де він утроє платив за ридвани і мчав щодуху, і, поминувши дві чи три вітальні, заглянемо до малого тюїльрійського покою, із напівциркульним вікном, уславленого тим, що то був улюблений кабінет Наполеона й Людовика XVIII, а потім і Луї-Філіппа.
У тому кабінеті, сидячи за столом із горіхового дерева, який він вивіз із Гартвела і який, унаслідок одної з примх, що притаманні видатним особистостям, він особливо любив, король Людовик XVIII неуважно слухав чоловіка років п’ятдесяти, із сивим чубом, зі шляхетним обличчям, вишукано вбраного. Водночас він робив помітки на полях Горація, видання Ґрифіуса, досить неточного, хоч його величність і шанував цю книжку, бо вона давала йому чималу поживу для хитрих філологічних спостережень.
— То ви кажете, добродію... — мовив король.
— Що я надзвичайно занепокоєний, ваша величносте.
— Справді? Чи не наснилося вам часом сім гладких корів і сім худих?
— Ні, ваша величносте. Це означало б тільки те, що на нас чекає сім щедрих років і сім голодних; а з таким передбачливим державцем, як ваша величність, голоду нема чого боятися.
— То що ж вас непокоїть, любий мій Блякасе?
— Ваша величносте, мені здається, існують усі підстави гадати, що на півдні збирається буря.
— У цьому випадку, любий герцогу, — відказав Людовик XVIII, — мені здається, вам сповістили хибні відомості, бо я, навпаки, знаю, що там пречудова погода.
Той король, хоч і був чоловіком освіченим, полюбляв часом нехитрі дотепи.
— Ваша величносте, — сказав де Блякас, — бодай задля того, щоб заспокоїти вірного слугу, пошліть до Ланґедока, до Провансу та в Дофіне надійних людей, що принесли б точні відомості про настрої в тих трьох провінціях.
— Canimus surdis[5], — відказав король, роблячи собі помітки на полях Горація.
— Ваша величносте, — провадив вельможа, усміхнувшись, щоб показати, що він уторопав рядки того співця Венери, — може, ви й геть маєте рацію, сподіваючись на відданість Франції; та, гадаю, я роблю слушно, остерігаючись якоїсь відчайдушної спроби...
— Із чийого боку?
— Із боку Бонапарта чи бодай його прихильників.
— Любий Блякасе, — сказав король, — ваш страх не дає мені працювати.
— А ваш спокій не дає мені спати.
— Зачекайте, любий мій, мені спало на думку пречудове зауваження щодо «Pastor quum traheret»[6]; зачекайте, потім скажете.
Запало мовчання, і король написав дрібнісіньким почерком декілька рядків на полях Горація.
—Продовжуйте, любий герцогу, — сказав він, самовдоволено зводячи голову, як ото людина, яка вважає, що сама наштовхнулася на думку, коли тлумачила думку іншої. — Кажіть, вас слухаю.
— Ваша величносте, — почав Блякас, що спершу сподівався сам скористатися Вільфоровими звістками, — мушу сповістити вам, що не порожні чутки і голослівні застереження непокоять мене. Добромисний чоловік, що заслуговує на мою цілковиту довіру й має від мене доручення спостерігати за півднем Франції — (герцог трохи затнувся, вимовляючи ці слова), — примчав до мене поштовими, щоб сказати: страшенна небезпека загрожує королю. Тим-то я й поквапився до вашої величності.