— Mala ducis avi domum[7], — провадив король, роблячи помітки.
— Може, вашій величності хочеться, щоб я облишив цю тему?
— Ні, ні, любий герцогу, та простягніть руку...
— Яку?
— Яку захочеться вам; он там, ліворуч...
— Тут, ваша величносте?
— Я кажу ліворуч, а ви шукаєте праворуч; я хочу сказати — по ліву руку від мене; там повинне бути донесення міністра поліції від учорашнього числа... Та ось і сам Дандре... Ви ж сказали: пан Дандре? — провадив король, звертаючись до камердинера, який увійшов доповісти про прибуття міністра поліції.
— Так, ваша величносте, барон Дандре, — відказав камердинер.
— Так, бароне, — сказав Людовик XVIII, насилу всміхаючись, — увійдіть, бароне, і розкажіть герцогові всі останні новини про пана Бонапарта. Не приховуйте нічого, хоч яке серйозне було б становище. Чи правда, що острів Ельба — вулкан, і він вивергає війну, наїжачену і вогненну: bella, horrida bella?[8]
Елегантно спираючись на спинку стільця, Дандре відказав:
— Чи зволила ваша величність заглянути до мого вчорашнього донесення?
— Читав я його, читав; та розкажіть самі герцогові, який ніяк не може його знайти, що там написано; розкажіть детально, що робить узурпатор на своєму острові.
— Усі вірні слуги його величності, — обернувся барон до герцога, — мусять радіти останнім новинам, що їх одержали з острова Ельба. Бонапарт...
Дандре зиркнув на Людовика, який, захопившись примітками, і голови не звів.
— Бонапарт, — провадив барон, — смертельно скучає; цілими днями він споглядає роботи саперів у Порто-Лонґоне.
— І чухається задля розваги, — докинув король.
— Чухається? — перепитав герцог. — Що ви хочете сказати цим, ваша величносте?
— А ви забули, що цей великий чоловік, цей герой, цей напівбог потерпає від нашкірної недуги?
— Ще й надто, герцогу, — провадив поліційний міністр, — ми майже певні, що найближчим часом узурпатор зсунеться з глузду.
— Зсунеться з глузду?
— Авжеж; розум його збурений, він то плаче гіркими сльозами, то регоче на всю горлянку; часом він цілі години сидить на березі й кидає камінці у воду, і якщо камінь зробить п’ять чи шість рикошетів, то він тішиться, наче знову виграв битву під Маренго чи Аустерліцом. Погодьтеся, це очевидні прикмети божевілля.
— Або мудрості, пане бароне, — регочучи, сказав Людовик XVIII, — великі полководці давнини на дозвіллі бавилися тим, що жбурляли камінці у воду; он розгорніть Плутарха та загляньте у життя Сципіона Африканського.
Де Блякас замислився, побачивши таку безпечність і міністра, і короля.
Вільфор не зрадив йому всієї своєї таємниці, щоб інший не скористався нею, та все ж таки сказав достатньо, щоб поселити в ньому чималі остороги.
— Продовжуйте, Дандре, — сказав король. — Блякас ще не певен, розкажіть йому, як узурпатор повернувся на шлях істинний.
Поліційний міністр уклонився.
— На шлях істинний... — прошепотів герцог, дивлячись на короля і Дандре, що промовляли по черзі, наче вергіліївські пастухи. — Узурпатор став на шлях істинний?
— Авжеж, любий герцогу.
— На який же?
— На шлях добра. Поясніть, бароне.
— Річ у тому, герцогу, — цілком серйозно почав міністр, — що недавно Наполеон робив перегляд своїм поплічникам, і два чи три старі буркотуни, як він ото їх прозиває, виявили бажання повернутися до Франції; він їх відпустив, настійно порадивши їм послужити доброму королю; це його власні слова, герцогу, запевняю вас.
— І що, Блякасе? Що ви про це скажете? — із переможним виглядом спитав король, відриваючись від величезної книги, що була розгорнута перед ним.
— Скажу, ваша величносте, що один із нас помиляється, — або пан міністр поліції, або ж я; та оскільки неможливо, щоб помилявся пан поліційний міністр, бо він охороняє добробут і честь вашої величності, то, либонь, помиляюся я. Проте, на місці вашої величності, я все ж таки розпитав би ту особу, про яку я мав честь доповідати; я навіть наполягаю, щоб ваша величність виявили йому таку честь.
— Будь ласка, герцогу; за вашою вказівкою я прийму кого завгодно, та я хочу прийняти його зі зброєю в руках. Пане міністре, чи не маєте ви свіжішого донесення? На цьому стоїть двадцяте лютого, а сьогодні вже третє березня.