— Батьку! — вигукнув Вільфор. — То я не помилився... Так я і думав, що це ви...
— А якщо ти думав, що це я, — провадив гість, ставляючи в куток ціпка і кидаючи капелюха на стілець, — то дозволь тобі сказати, любий Жераре, що з твого боку не дуже ґречно змушувати мене чекати.
— Ідіть, Жермене, — сказав Вільфор.
Слуга пішов із виразом подиву на обличчі.
XII. Батько і син
Пан Нуартьє, — бо то був таки він, — стежив очима за слугою, аж за ним зачинилися двері; потім, остерігаючись, либонь, щоб слуга не підслуховував із передпокою, знову прохилив двері; та осторога виявилася слушною, і проворність, із якою Жермен відскочив, не залишала сумнівів у тому, що й він не позбавлений лихої звички, яка погубила наших пращурів. Тоді пан Нуартьє власноруч зачинив двері з передпокою, потім замкнув на засув двері до спальні й нарешті подав руку Вільфорові, що приголомшено дивився на нього.
— Знаєш, Жераре, — сказав він синові з усмішкою, справжній сенс якої визначити було нелегко, — не можна сказати, щоб ти був у захваті від зустрічі зі мною.
— Що ви, батьку, я страшенно радий; та, зізнатися, я так мало розраховував на ваші відвідини, що вони мене трохи збентежили.
— Але ж, друже мій, — провадив пан Нуартьє, сідаючи у фотель, — я міг би сказати вам те саме. Як? Ви пишете мені, що ваші заручини призначені в Марселі на двадцять восьме лютого, а третього березня ви в Парижі?
— Так, тут, — відказав Жерар, присуваючись до пана Нуартьє, — та ви на мене не нарікайте; я приїхав сюди заради вас, і, може, мій приїзд порятує вас.
— Он як! — сказав Нуартьє, лінькувато розсівшись у фотелі. — Що ж, розкажіть мені, пане прокуроре, у чім річ, це дуже цікаво...
— Чули ви про бонапартистський клуб на вулиці Сен-Жак?
— У п’ятдесят третьому будинку? Авжеж, я його голова.
— Батьку, ваша незворушність мене жахає!
— Що ти хочеш, любий! Чоловік, якому ухвалили смертний вирок монтаньяри[12], який утік із Парижа у возі із сіном, ховався в бордоських степах від Робесп’єрових нишпорок, — такий чоловік багато до чого звик. Отож, гайда далі. Що ж сталося в тому клубі на вулиці Сен-Жак?
— Сталося те, що туди запросили генерала Кенеля і що цього генерала, після того як він вийшов із дому о дев’ятій вечора, через два дні знайшли в Сені.
— І хто ж розповів вам про цей цікавенький випадок?
— Сам король.
— А ось я, — сказав Нуартьє, — у відповідь можу сповістити вам новину.
— Здається мені, я її вже знаю.
— То ви знаєте про висадження його величності імператора?
— Мовчіть, батьку, благаю вас; по-перше, заради вас самих, а далі й заради мене. Авжеж, знав я цю новину, і знав навіть раніше, ніж ви, бо три дні мчав із Марселя до Парижа і скуб на собі чуприну, бо не міг перекинути через двісті льє ту думку, що пече мене вогнем.
— Три дні тому? Та ви з глузду зсунулися! Три дні тому імператор ще не висаджувався.
— Так, але я вже знав про його наміри.
— Яким це чином?
— Із листа з острова Ельба, який був адресований вам.
— Мені?
— Авжеж, вам; я перехопив його в гінця. Якби той лист потрапив до рук іншого, може, вас уже й розстріляли б.
Вільфорів батько зареготав.
— Либонь, — сказав він, — Бурбони навчилися в імператора діяти негайно... Розстріляли! Друже мій, ви так поспішаєте! А де той лист? Знаючи вас, я певен, що ви його добряче заховали.
— Я спалив його дощенту, бо цей лист — ваш смертний вирок.
— І край вашій кар’єрі, — зимно мовив Нуартьє. — Еге ж, правда ваша, та мені немає чого боятися, якщо ви взяли мене під своє крило.
— Ще й надто, я вас рятую!
— Он як? Цікаво! Поясніть.
— Повернімося до клубу на вулиці Сен-Жак.
— Бачу, цей клуб не на жарт хвилює панів поліцаїв. Чому ж так недбало шукають вони його? Давно знайшли б!
— Не знайшли, та на слід натрапили.
— Це сакраментальні слова, знаю; коли поліція безсила, вона каже, що натрапила на слід, і уряд спокійно чекає, аж вона з’явиться з винуватим виглядом і доповість, що слід той згубила.
— Так, але знайшли труп; генерал Кенель мертвий, а у всіх країнах світу це зветься вбивством.
— Убивством? Та ж немає ніяких доказів того, що генерала забили. У Сені щодня знаходять людей, що кинулись у воду з відчаю чи втопилися, бо не вміли плавати.
12
Монтаньяри – група депутатів конвенту під час Французької революції 1789–1794 років, що займала горішні лави в залі засідань. Переважно у своїй більшості вони належали до клубу якобінців і виражали інтереси демократичних сил. –