— Ви пречудово знаєте, що генерал не втопився з відчаю і що в січні у Сені не купаються. Ні, ні, не дуріть себе, цю смерть прозивають убивством.
— А хто її так називає?
— Сам король.
— Король? Я гадав, він філософ і розуміє, що в політиці немає убивств. У політиці, любий мій, — вам це відомо, як і мені, — нема людей, а є ідеї, нема почуттів, а є інтереси. Хочете знати, як це сталося? Я розкажу вам. Ми гадали, на генерала Кенеля можна покластися, нам рекомендували його з острова Ельба. Один із нас пішов до нього і запросив на зібрання на вулицю Сен-Жак; він приходить, йому відчиняють, йому викладають увесь план, від’їзд із острова Ельба і висадження на французький берег; потім, вислухавши оте все, він заявляє, що він рояліст; усі перезираються; із нього беруть клятву, він її дає, але так неохоче, що ліпше вже він не спокушав би Господа Бога; і все-таки генералові дали спокійно піти. Додому він не повернувся. Що ж ви хочете? Напевне, заблукав, як вийшов од нас, та й годі. Убивство! Дивуєте ви мене, Вільфоре; помічник королівського прокурора хоче побудувати звинувачення на таких хистких доказах. Хіба мені спаде на думку сказати вам, що коли ви як вірний рояліст відправляєте в засвіти одного з наших: «Сину мій, ти вчинив убивство!» Ні, я скажу: «Чудово, мосьпане, ви взяли гору, тепер наша черга».
— Бережіться, батьку: як настане наша черга, ми будемо нещадні.
— Я вас не розумію.
— Ви розраховуєте на повернення узурпатора?
— Таж певно.
— Помиляєтеся, він не пройде і десяти льє у глибину Франції; його вистежать, доженуть і зацькують, наче вовка.
— Любий друже, імператор зараз на шляху до Ґренобля, десятого чи дванадцятого він буде в Ліоні, а двадцятого чи двадцять п’ятого в Парижі.
— Населення повстане...
— Щоб вітати його.
— У нього жменька людей, а проти нього вишлють цілі війська.
— Які із захопленими вигуками проведуть його до столиці; повірте мені, Жераре, ви ще дитина; вам здається, наче ви все знаєте, коли телеграф, за три дні після висадження, сповіщає вам: «Узурпатор висадився в Каннах зі жменькою людей, нам послали погоню». Але де він? Що він робить? Ви нічогісінько не знаєте. Знаєте тільки, що послали погоню. І отак за ним будуть гнатися до самого Парижа без жодного пострілу.
— Ґренобль та Ліон — роялістські міста, вони загородять йому шлях.
— Ґренобль із радістю відчинить ворота перед ним; весь Ліон вийде йому назустріч. Повірте мені, ми обізнані не гірше од вас, і наша поліція варта вашої. Ось вам доказ: ви хотіли приховати від мене ваш приїзд, а я дізнався про нього за півгодини по тому, як ви проїхали заставу. Ви дали свою адресу лише кучерові поштового ридвана, а мені вона відома, як випливає з того, що я заявився до вас тієї хвилі, коли ви сідали за стіл. Тож подзвоніть і попросіть ще один куверт[13]; пообідаємо разом.
— Справді, — відказав Вільфор, з подивом дивлячись на батька, — у вас найдостеменніші відомості.
— Та це все дуже просто; ви, владоможці, маєте у своєму вжитку лише ті засоби, які можна купити за гроші; а ми, ті, що чекають влади, володіємо всіма засобами, які надає нам до рук відданість, засоби, які дарує нам самозречення.
— Відданість? — усміхнувшись, повторив Вільфор.
— Авжеж, відданість; так задля пристойності називають честолюбство, що плекає мрії на майбутнє.
І Вільфорів батько, побачивши, що син не гукає слуги, сам простягнув руку до дзвінка.
Вільфор перепинив його.
— Зачекайте, батьку, ще одне слово.
— Кажіть.
— Хоч яка кепська ваша поліція, усе ж таки вона знає одну страшну таємницю.
— І яку це?
— Прикмети чоловіка, що приходив до генерала Кенеля того дня, коли той зник.
— Он як! Вона їх знає? Та невже? І які ж ті прикмети?
— Смаглява шкіра, чуприна, бакенбарди й очі темні, блакитний сурдут, застебнутий на всі ґудзики, стрічка Почесного легіону в петлиці, капелюх із широкими полями й бамбуковий ціпок.
— Ти ба! Поліція це знає? — сказав Нуартьє. — Чому ж вона не затримала цього чолов’яги?
— Бо він вислизнув од неї вчора чи позавчора на розі вулиці Кок-Ерон.
— Недарма казав я вам, що ваша поліція — дурепа!
— Так, але будь-якої хвилі вона може знайти його.
— Авжеж, — сказав Нуартьє, безтурботно роззираючись навкруги. — Якщо цього чолов’ягу не попередять, але ж його попередили... А тому, — всміхнувшись, докинув він, — цей чоловік поміняє обличчя і вбрання.
Сказавши те, він підвівся, скинув сурдута і краватку, підійшов до столу, де лежали речі з дорожньої валізки Вільфора, узяв бритву, намилив щоки і несхитною рукою зголив баки, що зрадили б його, бо мали таке велике значення для поліції.