Дантес хотів було погукати, та, змірявши оком відстань, збагнув, що голос його віднесе вітром і заглушить шумом бурунів, тож він не сягне тартани.
Тоді він зрозумів, яке то було щастя, що він прихопив колоду. Він був настільки виснажений, що насилу чи втримався б на воді без неї до зустрічі з тартаною, а якби тартана, що легко могло статися, минула б його, не помітивши, він таки напевно не дістався б до берега.
Хоча Дантес був майже певен у напрямку, якого дотримується тартана, він усе ж таки не без тривоги стежив за нею, аж побачив, що вона знову повернула і йде до нього.
Він поплив їй наперестріч, та перш ніж вони зійшлися, тартана знову почала лягати на інший галс.
Тоді Дантес, зібравши усі свої сили, звівся над водою і, вимахуючи ковпаком, заволав тим жалібним зойком потопельників, що звучить, наче крик морського духа.
Цього разу його побачили і почули. Тартана змінила курс і повернула в його бік; тоді ж таки він угледів, що готуються опускати шлюпку. За хвилю шлюпка з двома веслярами попрямувала до нього. Тоді Дантес випустив колоду з рук, вважаючи, що в ній більше нема потреби, і хутко поплив назустріч веслярам, щоб скоротити їм шлях. Та плавець не розрахував своїх вичерпаних сил і гірко пошкодував, що розлучився зі шматком дерева, який уже лінькувато гойдався на хвилях за сто кроків од нього.
Руки його заклякли, ноги втратили гнучкість, порухи стали незграбні й поривчасті, подих забивало у грудях.
Він заволав удруге; веслярі подвоїли зусилля, і один гукнув йому італійською:
— Тримайся!
Те слово долинуло до нього тієї миті, коли хвиля, на яку він уже не мав снаги піднятися, затопила його і вкрила піною. Він ще раз виринув, безсило і відчайдушно борсаючись у воді, утретє зойкнув і відчув, що занурюється у море, наче до його ніг припнули тяжке ядро.
Вода накрила його, і крізь неї він побачив бліде небо з темними плямами.
Він зробив ще одне надлюдське зусилля і ще раз виплив на поверхню. Йому здалося, наче його хапають за чуба; потім він уже нічого не бачив, нічого й не чув; свідомість покинула його.
Отямившись і розплющивши очі, Дантес побачив себе на палубі тартани, що пливла собі далі. Перше, що він зробив, це глянув, яким курсом вона іде; вона віддалялася від замку Іф.
Дантес так охляв, що його радісний вигук прозвучав, як стогін.
Отож він лежав на палубі; один матрос розтирав його вовняною ковдрою, другий, у якому він упізнав того, що гукнув йому «Тримайся!», тицяв йому до рота шийку баклажки; третій, старий моряк, що був заразом і шкіпером, і судновласником, дивився на нього з егоїстичним співчуттям, якого зазвичай зазнають люди, що бачать лихо, яке вчора поминуло їх, та може спіткати завтра.
Декілька крапель рому з баклажки підкріпили Дантеса, а розтирання, яке старанно здійснював матрос, що стояв коло нього навколішки, повернуло гнучкість його закляклим ногам і рукам.
— Хто ви такий? — ламаною французькою запитав господар тартани.
— Я мальтійський матрос, — відказав Дантес ламаною італійською, — ми йшли з Сіракузів із вантажем вина й полотна. Учорашня буря застала нас коло рогу Моржіон, і ми розбилися об ті скелі.
— Звідки ви припливли?
— Мені поталанило вхопитися за стрімчак, а наш сердешний капітан розтовк собі голову. Решта троє потопилися. Либонь, я сам лишився живий; побачив вашу тартану і, злякавшись, що довго залишатимуся на цьому пустельному й безлюдному острові, вирішив допливти до вас на уламку нашого судна. Дякую вам, — провадив Дантес, — ви порятували мені життя: я вже тонув, коли один із ваших матросів ухопив мене за чуба.
— Це я, — сказав матрос із відкритим і привітним обличчя, облямованим чорними бакенбардами, — та й пора була: ви пішли на дно.
— Так, — сказав Дантес, простягаючи йому руку, — так, друже мій, ще раз дякую вам.
— Зізнаюся, уже я й засумнівався було, — провадив матрос, — ви так заросли, що я взяв вас за розбійника.
Дантес згадав, що за час свого перебування в замку Іф жодного разу не стриг чуприну і голив бороду.
— Еге ж, — сказав він, — у хвилину небезпеки я пообіцяв Матінці Божій П’є-де-ла-Ґротта десять років не стригти чуприну і не голити бороду. Сьогодні спливає край моєї обітниці, а я мало не втопився цієї річниці.
— А тепер що нам з вами робити? — поспитався господар.
— Ох, — відказав Дантес, — та що завгодно: фелука[18], якою я плавав, розбилася, капітан утопився. Як бачите, я вцілів, та лишився голісінький. Слава Богу, я добрий моряк, висадите мене в першому порту, куди зайдете, і я знайду роботу на будь-якому торговому судні.
18
Фелука – невелике однопалубне та однощоглове судно зі своєрідним косим вітрилом чи двома; пірати віддавали перевагу цим суднам за їхню швидкість і маневреність. –