- Який контакт? Я ж запитую про твою антену.
- А навiщо ж я її конструював, як не для космiчного зв'язку!
- I що, встановив зв'язок... з тими... суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?
- Шукав одних, а наткнувся на iнших... - Iван знову покрутив головою i замовк. Вiдсунув порожню тарiлку. - Я б не заперечував проти чорної кави.
- На кого ж ти наткнувся? - спитала Надiя, пiдвiвшись iз-за столу, щоб дiстати в буфетi банку з розчинною кавою.
- Я розмовляв... - Iван зробив паузу, помiтно було, що вiн вагався, казати чи нi. - Майже годину розмовляв iз своїм двiйником. У нього теж є отака Надiя, тiльки вони вже одружилися...
Надiя так i застигла з чайником у руцi, а її мати, яка нiби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Iвана, тяжко зiтхнула.
- Ой лишенько! Оце домудрувався...
Поквапно вискочила з кухнi, щось бурмочучи про себе. Iван криво усмiхнувся:
- Бач, твоя мама вже повiрила...
- Ти її налякав. Ну, хiба ж можна так жартувати?
- Я не жартую.
- Перестань.
Каву пили мовчки. Iван поглянув на годинника:
- Менi пора.
- Може, завтра... чи пак уже сьогоднi сходимо в кiно? - примирливо обiзвалась Надiя.
- Я ж сказав: працюю. - Iван щiльнiше прихилив склянi дверi. - Пишу про цей контакт...
- О, коли б справдi... - не сказала, а проспiвала Надiя, звiвши очi вгору. - Ти б став доктором!
- А може, й стану, - пригорнув її за плечi. - Ну, я пiшов. До побачення.
- Щасливо, упертюх! - Надiя весело пiдштовхнула його до виходу.
III.
А було так. На Лаврськiй дзвiницi Iван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, i наш заповзятець мало не зiрвався вниз, на дзвони. Гамуючи дрiж у колiнах, осiдлав бантину, обiперся плечем об дерев'яну крокву i так дожидався вечора. За його розрахунками, якi згодом пiдтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравiзв'язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здiйснювати спробу треба було пiсля того, як цей потужний гравiтацiйний конденсатор сховається за обрiй, i то не зразу.
Час минав повiльно, та хiба Iвановi позичати витримки, терпiння? Сидiв, зiгнувшись у три погибелi, перебирав у головi рiзнi варiанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвiт i, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на iмпровiзацiї думка в нього чiтка, а в якi слова виллється, не має значення. Зрозумiють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудростi, викреслили орбiти електронiв i галактик...
Раптом Iвана охопив страх, пройняв кожну клiтину мозку: як вiн мiг наважитись? Помислити? Отака мiзерна грудочка протоплазми... Це ж тiльки уявити собi... А втiм, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс незмiрно мале i незмiрно велике зумовлюють одне одного, та iнакше вони й iснувати не можуть. Мале у великому i навпаки - велике у малому. Така дiалектика. То чому ж вiн не може поцiкавитись... Мусить! I тут не якась зарозумiлiсть, а жага мислячої матерiї.
Увiмкнув апарат, i тiєї ж митi на нього заспокiйливо поглянуло зелене вiчко iндикатора. Тепер антена могла модифiкувати гравiтацiйнi хвилi.
Кашлянувши раз i вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторiї, Iван, прозваний Мудрим, прихилився до гравiфона i почав:
- Гей ви, тi, що в космосi! - У горлi враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ковток води! Заговорив уже не так голосно: Я звертаюся до вас за роз'ясненням, тобто хочу сказати... Людський мозок уже дозрiв, щоб уважнiше приглянутись до навколиишього... Нас цiкавлять кардинальнi питання Свiтобудови... пiдвалини... Ми не якiсь пiддослiднi кролики... Хочемо знати, навiщо увесь цей колообiг, розпад i синтез iз... живої i неживої матерiї...
Iмпровiзацiя виходила трохи недоладна, сумбурна, й Iван пошкодував, що заздалегiдь не пiдготував тексту або хоча б головних запитань. Тодi б не затинався, болiсно добираючи слова.
Чи сподiвався на якусь вiдповiдь? Ще тодi, коли в нього виникла iдея такого контакту, був упевнений, що розмову вдасться зав'язати, а от коли надiв навушники, впевненiсть його похитнулася. Безбережний космос... Якщо i є десь приймач гравiтацiйних хвиль, то яка вiрогiднiсть, що вiн саме зараз увiмкнутий? Клацаючи вмикачем свого апарата, Iван подумав: як це добре, що вiн тут сам, що немає свiдкiв цiєї його... витiвки. Якщо нiчого не вийде, вiн собi пробачить. Мало чого не витворяє людина на самотi... Але ж мусить удатися! Хоч i без надiї, а вiн все-таки сподiвався, вiрив у свою зорю.
Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Iван аж озирнувся, затамував подих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.
Уловив! Розрiзнив слова!
Не вiрилось власним вухам, але вiн почув:
- Ти вже закiнчив? Усе сказав?
Iван нiби язика проковтнув - не мiг вимовити й слова.
- Чого ж ти мовчиш?
Голос пробивався крiзь шуми, що накочувались хвилями i, здавалось, от-от затоплять його.
- Я... я слухаю, - нарештi спромiгся Iван. - А ти... звiдки?
- Я з планети Земля, далекий мiй брате...
- Що за жарти? - Iван знову озирнувся, та нiкого не побачивши пiд цим куполом, вигукнув: - Це я промовляю з планети Земля!
Тепер уже той голос притих, певне, розмiрковуючи над отриманою iнформацiєю. Мовчання тривало кiлька секунд, якi тяглися для Йвана цiлу вiчнiсть.
- То, може, тебе i звати Йваном? - нарештi обiзвався голос. - Може, ти - Iван Мудрий?!
- Мене саме так i називають, - сказав сердито Iван. - Але хто це дозволяє собi...
- Не гнiвайся, брате, я теж Iван Мудрий з далекої планети Земля, перебив голос. - Тепер менi зрозумiло...
- А я от нiчого не второпаю, чи хтось пiдключився...
- Нi, поглянь на панель вiдстанi - вiсiмдесят тисяч свiтлових рокiв! Ми в рiзних кiнцях Галактики.
- В мене такої панелi нема.
- Отож, ще не винайшов... Через деякий час змайструєш... Це нескладна приставка.
- Чому ти все передбачаєш? - Наш Iван уже трохи оговтався i говорив спокiйнiше.
- Менi здається, що в нас цивiлiзацiя трiшечки попереду, хоча ми й рухаємося синхронно. Для такої грандiозної системи, як наша Галактика, невеличке вiдхилення цiлком природне.
- Отже, ви, по вiдношенню до нас, живете в майбутньому?
- Виходить, що так. Я, наприклад, iз своєю Надiєю вже одружився, маємо сина.
- То що - i я скоро одружуся? - з подивом вигукнув Iван.
- А як же iнакше? Ми з тобою двiйники в усьому, розумiєш... Саме це й передбачав наша гiпотеза структури Всесвiту. Синхроннiсть i симетричнiсть. Наша планетна сiм'я - у протилежному завитку спiралi, на однаковiй з вами вiдстанi вiд центру Галактики, сказати б, на рiзних полюсах...
Шуми приглушили останнi слова, i Йван наледве їх розiбрав.
- Полюси? - повторив, прихиляючись до гравiфона. - Цiкаво, який зараз у ваших електронiв?
- Позитивний. А у вас?
- Негативний. - Iван зiтхнув. Далекий спiврозмовник вловив це зiтхання, спитав:
- Ти чого так скрушно зiтхаєш? Ми з тобою щойно зробили велике вiдкриття.
- Але ж антиматерiя...
- Зрозумiло: безпосереднiй контакт виключається. Та його й не може бути - нашi планети роздiляє занадто широкий простiр, подолати його неможливо. То вже велике щастя, що ми встановили контакт, можемо обмiнюватись iнформацiєю, хiба нi?
Долаючи шуми, спричиненi незчисленними гравiтацiйними масами, що траплялись на шляху хвиль, вони, може, з годину перемовлялися про подiї на симетричних планетах. Той, далекий спiврозмовник, розповiв, що їм удалося уникнути ядерного конфлiкту, що космологи висунули "вакуумну теорiю" виникнення Всесвiту, а фiзики визначили масу спокою у нейтрино.
Хоча чутнiсть в окремi моменти падала до нуля, Iван одержав чимало наукової iнформацiї, але, на жаль, занотувати її не змiг: було темно. До того ж триматися за бантину руками й писати було незручно. Ну що ж, перший контакт. До наступного приготується краще.
- А що вiдомо вашiй науцi... - Iван зробив паузу, пiдшукуючи слова, ну, з тих питань...
- Кардинальних, як ти казав? "Чому" та "навiщо"? Я теж сушив собi голову.