Телефон бликнув і погас. Лишився останній крок. Інтерв’ю. Меньше місяця, і я точно дізнаюсь – так чи ні. Страшно. Але це буде не зараз. Не зараз.
Лишалась дрібничка – куди їхати й де жити в Штатах. Повзаючи по різних форумах, виявив – обов’язково спитають – до кого їду, де планую зупинитись на перший час. І про що тільки думав, вбухуючи такі гроші в медогляд? Думки не давали спокійно жити.
Та рішення прийшло несподівано. Сиджу якось, кисну, по сайтах брожу.
– Денис!
Бабуся. Чого там треба? Я ж усе зробив.
– Денисе, іди сюди.
На лавці біля криниці сидить бабуся і якийсь дід.
– Оце мій онук.
– Добрий день.
– Добрий день. В Америку зібрався?
– Ну да.
– Що думаєш там робить?
– Не знаю, треба подивитись. Хто зна, що воно буде, все одно не знаю, куди їхать, так що…
– Мені оце Соня все розказала. Я з бабою і дітьми п’ять год, як до Сакраменто перебрався. Якщо хочеш, ми запрошення зробимо, поживеш у нас, обдивишся, а там видно буде.
– Я даже не знаю, як…
– Канєшно зробіть – що ж він сам буде робить.
– Буду дуже вдячний.
– Ми з твоїми давно дружимо. Ніколи не забуду, як Соня виступала на правлінні перед тим, ну… І як з Василем передачі носили… Та ну його. Як згадаєш…
– Хай воно сказиться, не згадуй, Ваню.
– Харашо тоді, піду. Ось тут на бомажці телефон, і ще щось син написав – якась пошта. Получите запрошення, обізатєльно подзвоніть. Ми з Марією ще погостюємо.
– Добре, Ваня, спасіба тобі.
– Дякую вам.
– Та що там. Дзвоніть.
Дідуган встав. Одного зросту зі мною, сухий, в простенькій тенісці й легких штанях. Потиск такий, що пєястук хруснув. Стареньке авто рикнуло на шляху, вибираючись із вузенької вулички.
– Це хто такий, ба?
– Іван Антоненко. Робила з ним на вівчарні. Помниш, він колись приходив.
– Хто його зна.
– Він штунда[5]. І мати його така. А в Совєцькому Союзі знаєш, як було? Ще й люди, як собаки, одно на сміх піднімають та всякі штуки докладають. А я з ним, і дід також, всігда по-харошому. Даже як посадили, то і в тюрму їздили, провідували.
– Він що, сидів?
– На п’ять год, падлюки, посадили.
– За що?
– Бо штунда. На собранія не ходить, діти галстуки не носять. І все таке.
– А вам же нічого не було?
– Еге, не було. Тягали без кінця, як не до парторга, то до голови. Даже в райком визивали.
– А ви?
– Все одно їздили. І як вийшов, ніхто не хотів на роботи брать, а я взяла до себе помошніком.
– Ти бач, як воно.
– Оце прошлу середу встрілися на базарі. Слово за слово, та й розказую про твої діла. Присіли коло магазіна. Іван сам розпитав і каже – поможу, хай гад сичить. Оце таке. Може, я й неправильно зробила, що полізла і зразу тобі нічого не сказала, але…
– Ти що, ба! Мене це мурижить із самого медогляду. І тут усе рішилось!..
– Ох, ну й харашо, а то я запереживала.
Оце бабуся дає, поки морочився, вирішила всі проблеми, та ще й вибачається. Тепер останній удар.
Вітер гуляв переходом. Папірці, шмаття целофану ворушились й ганялись за ногами. Жалюзі на вітринах магазинчиків рясніли графіті. Ні душі. Надто рано. «Берестейська» ще спить. Згадую карту. Тут наліво. Йду хвилин п’ятнадцять. Де ж воно? Кручу головою. Зелений дерев’яний паркан, купи каміння й цегли, мертво стримить кран – якесь будівництво. Повертаю – зоряно-смугастий прапор.
Похмурі міліціонери в чорній формі, залізна кована огорожа навколо білої будівлі. Довга зміюка черги. Прилаштовуюсь у хвості. Повільно тупцяємо вузенькою хвірточкою повз будку з міліціонером. Відкриті паспорти тремтять у спітнілих долонях. Просуваюся все далі й далі.
– С какой целью?
– Отримання грин-карти.
– Предъявите загранпаспорт.
– Ось.
– Проходите.
Кров бурхнула в скроні. В голові гатили швиденькі молоточки. Я на українській землі в США? Чи на американській в Україні? Пругкий вітерець холодить спітнілу спину. Люди тупцяли на місці, стиха перемовляючись, поглядали на масивні двері. Стою і я.
Враз на сходинці з’явився хлопчина у світлій сорочці.
– Собеседование на грин-кард с 8 до 9, подойдите, пожалуйста.
За якусь мить потяглись люди. Це ж і мені треба!
Тяжко продираюсь крізь натовп, бурмочу «пробачте», «дозвольте». Наступаю на ноги. Добираюсь.
– Приглашение на собеседование и паспорт, пожалуйста!
– Ось.
– Проходите в помещение.
На паспорті наклеєний штрих-код, з кишень викладені всі речі. Це ще не посольство. Дебелі дядьки уважно оглядають нехитрі пожитки. Металошукач, рентген, як в аеропорті, – лоб мокрий. Мобільник і ключі відправились до камери схову. Виходжу. Вузенька вуличка до великої будівлі.
5
Штунда – народна назва протестантів в Україні, новонавернених з українців, а також інших національностей, окрім німців. Назва охоплювала вірних різних течій євангельських християн: п’ятдесятників, баптистів, адвентистів, штундистів тощо. За радянської влади групи штундів зазнавали постійних переслідувань.