– Це моя компанія. То диспетчери – Семмі й Дік. Ходімо привітаємось.
– Hi, guys. How are you?[6]
– Oh, hi, mr. Ant. Everything’s alright[7].
– Sam, did you get well through the night? Hope, no accidents?[8]
– It’s all on schedule[9].
Худорлявий Семмі з ріденькою борідкою й кучмою жорсткого чорного волосся тер червоні очі й позіхав.
– Return your change and go to sleep[10].
– Ok[11].
– This is Dan. My cousin from Ukraine[12].
– Hi![13]
Хлопці глипнули й далі шаруділи на своїх маршрутах.
– Пішли далі. Це пані Лучкова. Добрий ранок!
– Доброго ранку, пане Олександре.
– Як у нас справи?
– Все йде своєю колією. Ось розклад на сьогодні.
– Дякую. Давай подивимось.
– Треба в Сан-Франциско. Зустрітись із замовником – може, вдасться домовитись про регулярні рейси.
– Є сьогодні маршрут?
– Віталік їде через час.
– З ним і зганяємо. Це Ден, мій родич з України.
– У гості приїхав?
– Грин-кард виграв. Роздивляється, шо до чого.
Пронизливо верескнув телефон. Секретарка схопила трубку і втупилась у монітор.
– Пішли в кабінет!
На скляних дверях табличка: «Mr. Antonenko – Director». Невелика кімната з дерев’яним блискучим столом. У кутку американський прапор. М’яке шкіряне крісло, два стільці для відвідувачів. На столі сріблястий ноут.
– Отут працюю. Фірма невелика, але немає дядька над головою. Що хочу, те й роблю.
– Прапор обов’язково має бути?
– Це нагадування. Я підкоряюсь законам держави, вона дає захист, можливості. Сюди приїхали, в кармані п’ятсот доларів на п’ятьох і віра в Бога. Тулилися в братів з церкви в одній кімнаті. Потім вступили в програму «Велфер». Платять на їжу, за умови, що ходиш до школи, вчиш англійську. По вісімдев’ять годин учились.
Аж як пройшло місяців дев’ять, сказали: годі, йдіть працювати. Жінці роботи не було, батько з матір’ю старі. Один я зостався. Де тільки не робив. На стройці, пошту розвозив, у піцерії посуду мив, тільки б долар урвать. Спав по два-три часи. Тоді влаштувався тракістом, ну, водієм грузовика. Крутив «бублик» чотири роки, поки не стягся на своє діло. Тепер маю сімнадцять траків і більше тридцяти людей персоналу.
– Де ж ви взяли гроші?
– В Америці просто. Не треба видумувати якісь схеми. Не так, як в Україні. Хочеш справу відкрити – будь ласка. Поможуть, піддержать, тільки роби.
– А податки і все таке?
– Все є, але по-людські. По справедливості.
Дядько Сашко сів за стіл, клацнув маленьким пультом. Широкий кондиціонер помалу відкрив заслінку й дмухнув холодним повітрям.
– Літом у Каліфорнії без кондишена не проживеш.
– Ага.
– Підождем трак та й махнем до Сан-Франциско. Подивишся штат.
– Добре.
Дядько заглибився в папери, зрідка бликав у ноут, щось записував, підкреслював. Я почувався п’ятим колесом до воза, сидів мовчки й зирив по гладеньких стінах.
Так розважались хвилин сорок, аж поки в двері обережненько не постукали.
– Можна?
– Віталік? Заходь.
– Пані Лучкова сказала…
– Треба в Сан-Франциско зганять. Мені по ділах, а Дену прогуляться.
– Харашо. Пішов заводить.
– Давай.
Здоровенний блискучий трак повагом виповзав з воріт, наче добряче вгодований удав. Ми колихались на пругкому сидінні. Огляд такий, ніби сидимо на горищі невисокої повітки. Всі авто шмигали десь унизу. Віталік розслаблено тримав велике кермо. З динаміків торохтіла американська попса. Дядько Сашко мовчки колупався в пузатій синій папці з цупкими палітурками. Гладенька дорога з жовтою розміткою, блискучі авто, чиста обочина. Ми вибрались за місто й гайнули по хайвею.
Глупої ночі дістались додому. В будинку спали. Втомився, як собака. Цілий день на колесах – пекло. Не бачили нічого, крім довжелезних складів, решітчастих воріт, охоронців, вантажників. Приїхали, розгрузились, поїхали. Загрузились – рушили. Я з Віталіком увесь час у кабіні, дядько Сашко на переговорах. Затерпли спина й зад. Тільки раз удалося десять хвилин розім’ятись. От тобі й Сан-Франциско.
Наступні два тижні пройшли, як частини одного безкінечного дня. Таня порядкувала по хазяйству, їздила по магазинах, забирала дітей, ходила до подруг.
Я нипав домом, дивився телик, зрідка заходив у «нет», валявся в ліжку.
Єдина розрада – бігова доріжка, що петляла в чепурному парку метрів за триста від дому. Бігав щоранку, по два-три кілометри, віджимався, підтягувався на турніку. У форму повертатися тяжко. Добре, хоч пузо спало. Вправи допомагають викинути погані думки. Особливо турнік. Тягнусь, аж жили тріщать. Руки болять у ліктях, але вже дванадцять разів. Після турніка – кілометр підтюпцем.