– Вітаю, синку. Ти приєднався до сім’ї. Щасти тобі.
– Дякую, сер.
Широка ґудзувата долоня до болю стисла руку.
Простора зала, посередині трибуна з офіцером. Зоряно-смугасті прапори, прапор з орлом, якорем і земною кулею. Піднята права рука. Присяга на вірність народу й морській піхоті США. «Semper Fi»[25].
Сан-Дієго, асфальтовий плац. Над головою ревище літаків. Люди, як мурахи, метушаться на злітній смузі. Стоїмо в шерензі по шість. Три години. Ноги гидко дрижать. Хлопець збоку стогне крізь зуби. Піт сочиться з усіх щілин, тече під футболкою. Добре, що навипуск, – мокра пляма розтікається на поясі й нижче. Навколо проходжуються троє морпіхів. Обережно переступаю з ноги на ногу – темніє в очах. Коліна гнуться в інший бік. Усі мовчать.
Із-за рогу виповзає автобус. Їде на нас. Зараз розженеться і почавить усіх нахер. І мукам кінець. Де там! Метрів за п’ять до передньої шеренги припинив.
Двері повільно від’їхали вбік. Постать першого морпіха затулила сонце. Широкий чорний пасок лиснів, як і його шкіра. «Восьмиклинка» міцно сиділа на кутастій голові. Від погляду хочеться забитись у бур’ян під сітчастою огорожею. За ним зійшли ще двоє. Вся трійця стала перед нами. Відразу видно, хто головний.
– Я старший дріл-інструктор сержант Майкл Далуз. Це дріл-інструктори Марк Сегура й Роберт Мур.
У вас хвилина, щоб залізти в мій автобус!
Хлопці скопом полізли всередину. Я тримався позаду. Дріли горлопанили й підганяли. Хоч автобус здоровенний, наказали сідати втрьох з руками за головою. Більше ніж півсалону лишилось вільним.
Їхали з півгодини. Поряд сопів огрядний рекрут, кислий сморід поту забивав віддих. Автобус перетворився на газову камеру. Повітря зникло, лишивши тяжкий сопух чоловічої роздягальні.
– Усі з автобуса! Стати в стрій! Коли щось у роті – ковтнути! Тепер ви рекрути й говорити про себе тільки «той рекрут», яке б прізвище у вас не було. До мене й інструкторів звертатись «сер». Без команди не крутитись, не говорити й не чухатись, як мавпи. Після кожної команди треба кричати: «Yes, sir» або «Aye, aye, sir».
Далі – «Reception». Фінальний медогляд, стрижуть, видають форму. Купа чоловіків у трусах товчеться у невеликому приміщенні. У всіх стали якісь ґудзуваті голови, вуха лопухами. Новенька хрустка форма стовбурчиться на спині. Розглядаюсь. Багато хлопців, мабуть, частенько відвідували Макдональдс.
Усім роздали телефонні картки. Сказали подзвонити батькам, повідомити, що все в порядку й назвати ім’я свого інструктора. Біля телефонних автоматів стояли дріли – потрібно було сказати «recruit mother» або «recruit father», іншим дзвонити заборонялося. Я крутив у руках гладенький шмат пластику. Згадав своїх, аж сльози навернулись. Треба позбутись цієї картки. Шукаю очима. Ось хлопчина, лице у вуграх, очі тарілочками в спеціальних окулярах, що тільки-но видали після медкомісії. Пацан довго не міг зрозуміти, з якого це дива. Ледве відчепився.
Усі підстрижені й привиті від найстрашніших хвороб виструнчились перед дрілами. Час «Initial Strenght Test». Хто не зміг підтягнутись понад три рази, віджатись понад п’ять, тих направляють у спеціальний взвод. Також окремо посортували чахлих і товстих. Я здав усі нормативи – підтягнувся в нове життя.
Казарма. Власне – широкий коридор з двоповерховими ліжками. Лискуча підлога. Видали білизну, показали, як заправляти, під яким кутом і в якому порядку. Взвод № 1074, п’ятдесят вісім чоловіків, у всіх на лівій руці номер за алфавітним порядком.
Нас вишикували, прийшов офіцер. Відкрились двері приміщення дрілів. Знайома трійця. Очі налиті кров’ю, дивляться, як на комах. Клянуться виконувати свій обов’язок й дотримуватись уставу. Після клятви офіцер пішов.
– Я – старший інструктор, сержант Майкл Далуз. Даю вам слово ставитись суворо, але справедливо. Не терпітиму брехні й крадіжок. Усе, що від вас вимагається, – швидко рухатись й голосно відповідати. Інструктори, починайте!
– На лінію перед нарами! Не чую!
Сержант Сегура горлопанить, як скажений. Не такий високий, як Далуз, проте з широчезними плечима й руками-клешнями.
– Ай-ай, сер!
– Що? Відкрийте свої смердючі пельки!
– Ай-ай, сер!
– Голосніше, паскуди! Я не бачу вен на шиї, бризок з ротів!
– Ай-ай, сер!
– За моєю командою відкривайте баули й перепаковуйте речі звідти до рундуків. Три, два, один!
Судомно розбираємо речі, перекладаємо до ящиків. Дріли ганяють між нарами, розкидають добро, відбирають жуйки, шоколадки. Нарешті спакувалися.
Роздягання по команді, під рахунок. Можна лягти. Від напруження й страху тремтять ноги, зводить живіт.
– На добраніч, дівчатка!