– Добраніч, сер!
– Шо, бля? Ану встать, суки!
Лекція розтяглась на добрих десять хвилин. Зрозумів ледь половину. Суцільний потік матюків і військового жаргону. Прийдеться вивчати.
Нарешті відбій. Центральним проходом ходять четверо рекрутів з «місячним світлом» (ліхтариками). Пощастило, що в кінці списку.
Сон не йде. Незнайомі запахи, м’яка постіль. Верчусь, наче рак. Неспокійно. Тіло ниє. Судомить праву ногу. Завтра рано нічого не знайду – в рундучок запхав жужмом. Тихенько вислизаю на підлогу. Добре, що сплю на першому ярусі. Навпомацки відкриваю. Тугий клубок манаток. Крізь вікна пробивається світло. Розкладаю. З дальнього кінця рухаються гострі промені – швидко в постіль. Десь збоку чутно хлипання, шморгання. Плач. Моторошно. Перевертаюсь на правий бік – незчувся, як виключився.
Перші кілька днів пройшли непогано. Нас ніхто не бив, ба навіть виявилось, що в статуті вказано, до яких місць рекрута має право торкатись інструктор. Дріли завжди з нами, день і ніч. Дідівщиною тут і не пахне. Хлопці різні. Багато з Півдня. В них цікава вимова, деколи не розумію. Молодші пригнічені. Їх вирвали з комфортного життя, запхнули в рамки, режим, дали навантаження й постійну роботу. Дивно, але тут почуваюсь безпечніше, ніж першого тижня в общазі універу. Особливо вразила їдальня. Шведський стіл – накладай, що хочеш, їж, поки не луснеш.
День починається з підйому. Далі зарядка – дванадцять вправ по п’ятнадцять разів у три заходи. Потім лекції. Години по три. Інформації купа.
Вивчити звання морської піхоти, історію корпусу, кодекс поведінки морського піхотинця, купу всіляких інструкцій. А ще дріл роздав листочки з куплетами пісень, які потрібно співати на муштрі. Особливо він любив «I got a girl in a Mississippi town».
Очі наче хто клеєм помазав. Сиджу на першій парті, поряд Нік Джарвіс, мій «battle buddy»[26]. Він з Нового Орлеану. Його сім’я загинула під час урагану. Нік уважно слухає. Зрідка перемовляємось. Дріл розповідає правила носіння парадної форми. Сержант Мур говорить швидко, багато слів узагалі не розумію. Перші лекції – паніка. Через матюки й морський жаргон почувався повним дебілом. Сержант помітив мої круглі очі й запитав, чи розумію. Відповів як є. А з другого заняття біля дріла з’явився рекрут, який перекладав незрозумілі моменти спеціально для мене. Спочатку соромився такої уваги, але всі сприймали нормально.
Гримнуло – рекрут Купер гепнув лобом по кришці стола.
– Втомився, гівнюк? Всі на палубу!
Взвод віджимається, сопе і кричить:
– Спасибі, рекрут Купер!
Купер лежить на спині й горланить:
– Будь ласка, рекрути!
Після лекції двогодинна муштра. Ноги не несуть, іззаду раз за разом тицяють у спину – хлопчина спить на ходу. Всі хекають. Міцний дух поту забиває віддих. Маршируємо до казарми. Назустріч гупотить інший взвод. Хтось бурчить:
– Це ж третя фаза…
Берці гатять асфальт. Інструктор протяжно виспівує:
– Лівою! Правою! Взвод, стій! Наліво!
Наш дріл теж зупиняє нас. Чужий інструктор поправляє круглий зелений капелюх.
– Подивіться на це гімно, – тикає він у нас пальцем, – ще одинадцять тижнів тому ви були такими ж потворними байстрюками! Довгі патли, здорові кофти, кросівки…
Поряд проходить якийсь рекрут. У дріла очі лізуть на лоба.
– Ти що, геть охирів? Не хочеш привітатись з старшим інструктором? Нахер хочеш послать? Не бачиш мій чорний ремінь?
До нього приєднуються ще два інструктори. Вони, наче пси, кидаються на рекрута. З ротів летить слина і потік страшних матюків. Але хлопчина виявляється досвідченим – стоїть, дивиться перед собою й верещить:
– Ай-ай, сер! Ай-ай, сер!..
Підйом, зарядка, лекції, муштра, відбій – якби не календар на стіні, здавалося б, що триває один безкінечний паскудний день. Постійний біль, уночі раптово тіло здригається, судомить ноги. Відключаюсь з мрією здохнути. Але вранці підхоплююсь з усіма, під рахунок одягаюсь, заправляю ліжко. В п’ятницю відрахували рекрута – «за несприйняття армійського способу життя». Він плакав ночами й на лекціях частенько впадав у ступор, не реагуючи на дріла.
У суботу я підскочив як заведений – страх вилетіти звідси переважив усе інше.
Ми сидимо навколо старшого інструктора. Він заповнює купу паперів: скільки одружених, віруючих, іноземців. Крім мене, на останнє питання жоден не підняв руку. Потім вибрали лідера загону – ним став найвищий рекрут. Ще шістьох призначили виконувати дрібні доручення. Мені така честь не випала.
Увечері «free-time». Кожен займається чим хоче.
Я пишу листа. Інтернет недоступний, так що прийшлося звернутись до паперу. Страшенно скучив за своїми. Ручка тремтить, букви виходять кособокі.