Пишу тяжко, довго думаю. Як сказати батькам, що поїхав у Штати й опинився в морській піхоті? В мами серце стане. Ні, просто знайшов роботу. Де? В дитячому розвивальному центрі. Працюю майже за спеціальністю. От тільки до Антоненків треба зателефонувати – узгодити легенду. Хвилин за сорок ледве нашкрябав сторінку. Сподіваюся, батьки заспокояться.
Хоча б на якийсь час. А далі… далі побачимо.
Понеділок, зарядка, дві години стройової, знову незакінчений обід під рахунок і додаткові віджимання.
Форма так просочилась потом, аж білі попруги виступили. Знову в стрій, щемлять долоні, кров бурхає в голові. Поряд сопуть хлопці. Еге, сьогодні щось новеньке – в класи не ведуть. І справді – видали гвинтівки.
Оце діло! Зброя легенька, якась ніби несправжня – суцільний пластик.
Під кінець дня задоволення від зброї зникло. Ця М16А4 стала важезною. Прийоми нагадували повільне збочене катування. Спина болить, наче в хребет заліз розпечений шкворень.
– Гвинтівка має бути нахилена під кутом сорок п’ять градусів, приціл на рівні лівого ока. Пальці разом! Лікті притиснуть!
Сьогодні закінчився період прощень – за кожне порушення, неточність прийшлось розплачуватись. Вправи зі зброєю в нас виходили паршиво, тож сержант Мур розважався як міг. Не чіпав і пальцем, але навчання через біль ніхто не касував. Сержант горланив як обпечений. Піт скапує крапельками, ллється смердючим ручаєм. Під час віджимань збирається невеличка калюжа, що розтікається рівнесеньким асфальтом.
– Біг на місці! Швидше, коліна вище!
– Ай-ай, сер!
– Голосніше!
– Ай-ай, сер!
– Ану, військовий клич!
– А-а-а-а-а! А-а-а-а-а!
– Це взвод рекрутів чи інтернат целок? Не чую!
– А-а-а-а-а!! А-а-а-а-а!!
Поряд сопе Нільсон. Схожий на богомола, худючий, з крючкуватим носом. З кожним підходом робить усе повільніше й повільніше, надсадно хрипить, наче зараз легені виплюне. Сержант Мур помічає «херового віджимальника».
– Шо, Нільсоне, втомився?
– Так, сер!
– Нічого, маленький, відпочинь, а інші нехай вкалують. Лягай!
Ми «вкалуємо» і кричимо:
– Дякуємо, Нільсоне!
Це падло розляглось посередині й дереться:
– Будь ласка, рекрути!
Увечері розбираємо й чистимо гвинтівки. Дріл декілька разів показує, як це робиться. Як завжди, знаходиться декілька геніїв, що піддають нам присідань, віджимань і стрибків. Дух мастила заспокоює. Наче колись. Розбірка не складна, але багато дрібних деталей. З утіхою протираю затвор, мимоволі гладжу приклад. Джарвіс колупається поряд.
– Наче дівку гладиш.
– Гвинтівка краща. Як гарно прочистиш, ніколи не відмовить.
Нік гиготить, поблискуючи зубами.
– Розвеселились, коміки? Push up![27]
Віджимаємось, доки в очах не йдуть широкі жовті кола. А тоді ще разів із п’ятдесят. А тоді ще. До самого відбою…
– Дене, ти спиш?
– Хер там. В мене рука звісилась, а назад не викину.
– Помогти? Тільки тоді висадиш мене нагору.
Джарвіс пирхнув, наче кінь. Постіль зарипіла. На двох віджались із тисячу разів. Руки болять, наче перебиті.
Нік нормальний хлопець. Колись його предків привезли в Луїзіану й примусили горбатитись на плантації. З рідних тільки бабуся. Вона – мамбо[28]. Це так, по секрету. Нік завів розмову, як побачив мій амулет. Якось увечері, у фрі-тайм, ми прали форму. Мій амулет висунувся з футболки. Нік зиркав, я вже грішним ділом подумав, що цей здоровань надто прогресивний рекрут.
– Ти бокор[29]?
– Хто?
– Ну, бокор, в тебе знаки на шиї.
– Не знаю, про що ти. Це амулет – бабуся дала.
– То вона мамбо?
– Хто?
Отак, слово за словом, ми й збалакались. Нік добряче допомагає мені з мовою. Сержанти з Півдня, і їхню мову я розумію через слово.
Цілими днями рукопаш або MACMAP. Підйом, зарядка й бої. Удар, ще удар. Блок. Захват, кидок. Дріл шаленіє:
– Різкіше! Удар! Kill! Не чую, паскуди!
Kill! Kill!
У роті капа, слина тече, як у собаки. Форма запилюжена. Лікті й коліна позбивані. Рекрут Мелоун ригає. Його трясе, судомить. Дріл підбіг, ухопив під пахви. Хлюпнули водою, ляснули по щоках.
– Тягніть у медпункт!
Сусід скинув Мелоуна на спину й попер, наче пораненого. Заняття тривають. Ми в шоломах й захисті, як футболісти. В кожного дрюк з м’якими подушками на кінцях. Це pugil-stick. Через решітку ні чорта не видно, тільки голова метляється. Набалдашник гепає по чому попаде. Пилюга забиває ніздрі, набивається в рота. Довбана капа – слина летить, як у бульдога. Запускають по двоє в будівлю. Дві стіни, два входи. Під ногами пісок, зверху маскувальна сітка. Сигнал дріла, й лупашимось, аж поки хтось не впаде чи інструктор не свисне.