Одинадцятий тиждень. «The Crucible»[30]. П’ятдесят чотири години пекла. Нік крутиться, аж постіль ходором ходить. Казарма шелестить. Хлопці перешіптуються. Два дні – й ти не паршивий рекрут, а «marine». Але можна не пройти. Й тоді додому. З соромом і брехнею.
Півгодини до підйому. Ніхто не спить. Дріл ходить проходом, щось мугикає. Зиркає на годинник. Час.
– Світло!
– Світло! Світло!
– Рахунок!
– Перший, другий…
– Ординарець!
– П’ятдесят один рекрут на палубі, сер!
Марш. За спиною п’ятдесят кілограмів. Блюю, втираюсь, біжу далі. Чортзна скільки часу пройшло. Ні дня, ні ночі. Усе, що тяглось три місяці, втиснули в ці два дні. В роті солоно – губи, наче варяниці, добряче до мене приложились на поєдинку. Спина, лікті, коліна – стерті. Ноги грузнуть у піску. Збоку гарчить дріл. Бігти тринадцять миль. Цілу ніч лазили під колючим дротом, плазували в ровах з грязюкою. Над головами гатив кулемет, щось без кінця вибухало. Голова гуде – поєдинки врукопаш й на палицях. Мені попався запеклий чорт. Та все ж пройшов.
Поряд хрипить Нік. Вигляд як у мертвяка – вибалушені очі, запалі щоки, губи порепались. Я, мабуть, ще гарніший.
Передній зашкопиртався й гепнувся з усіх копит, наче дохлий кінь. Підлетів дріл.
– Що сталось?
– Ноги, ноги, сер!
Дріл обмацує гомілки. Ми порівнялися.
– Стій! Чого розлігся, гівнюк! Встать! Ноги цілі, просто судома. Піднімайся!
Вставай, Хубер! Дорогенький, вставай!
– Рекрути, забрати речі, транспортувати пораненого!
У Ніка очі полізли рогом. Сука, нам хана. З цим бугаєм точно не добіжимо. Завдаю ще один наплічник на спину. Бляха, репне хребет! Підхоплюємо це стерво і вперед. Язик розпух, плюнути немає чим. Але треба рухатись. Зупинимось – здохнем. Надії нема, ноги не відриваються.
Очі сльозяться. Над дорогою величезна біла смуга – «Welcome new marines». Невже все?
Наплічники з касками окремими купками. Ми в каре. Посередині сержант Далуз. Струмені поту блищать на вилицях. Тріпотять широкі ніздрі.
– Ще три місяці тому ви були переляканими шмаркачами. Брудні цивільні, які не здатні відрізнити палубу від гальюна. Тепер ви частина братства. Й це назавжди!
Дріли підносять прямокутні ящички. Сержант дістає невеликі темні значки. Ми стоїмо, тіло тремтить.
Підходить моя черга. Далуз вкладає в руку емблему, міцно тисне.
– Good luck, son. Sorry for cry[31].
– Aye, sir.
Дивно бачити усмішку на його варварській пиці. Сержант ляпає мене по плечу, йде далі. В мене давить горлянку, течуть непрохані сльози. Я витерпів, дотяг. Те, що бачив тільки в фільмах, сталося. Потайки розглядаю емблему – орел на земній кулі з якорем. Яка ж гарна, блискуча, особливо на грязнючій долоні…
Дванадцятий тиждень. Ми боги. Можна носити відзнаки й звертатись до інструкторів за рангом. Ніякої третьої особи. Ніякого «рекрута Раша». Тільки «рядовий першого класу Раш». Нас з десяток на всю учебку з таким званням. Інструктори не кричать. Зранку зарядка й трохи муштри. Готуємось до фінального параду – «Graduation day»[32].
Багато вільного часу. Думаю про своїх. Пишу листи. За ці три місяці отримав два. Вони завжди в нагрудній кишені, аж скипілись від поту. Ще один прийшов перед самісіньким парадом. Охайний мамин почерк витискав сльози. Читав, пожадливо хапаючи рядки. Мова ніжно жебоніла, ніби ковтав пахуче осіннє молоко нашої Кукли.
Мама писала, що вже на роботі, ходять із татом до школи, дід з бабою хазяйнують удома. Описувала, яка погода, що нового. Питала, як там діла, «чи хоч трохи привик на тій чужині»? Вони переживають, але якщо мені добре, то хай так і буде. І бабуся її лає, щоб не ридала й не тужила, – я сам знаю, що мені треба.
На дні конверта якийсь висхлий бур’янець. Понюхав – полин! Як же ж пахне степом! О, бабусині розлогі рядки: «Це зілля з Магури. Візьми цей полин й носи всігда при собі. Ніяка бешиха не причепиться, і погані люди обійдуть стороною. Як схочеш побідить кого, чи трудність обійти, глянь на найвищу точку, й три рази мов – мій верх, твоє право, і буде твоя сторона. Молись, як я вчила, кажду ніч, і боги тебе почують. На все хароше тобі, кріпись і держись там, як можеш». І в кінці: «Цілуємо тебе всі – тато, мама, дід, бабуся».
Заплющив очі. Полин… Дочекайтесь, мої рідні. Я приїду. Але не зараз, не зараз.
Шикування. В парадній формі й білих кашкетах. Навколо плацу лавки й тлумисько людей. Батьки, діди, баби, сестри, дівчата, жінки. Інструктори святкові, з блискучими шаблями. На високій щоглі тріпотить смугастий прапор. Гімн.