Я совався в кріслі. Воно й хочеться спитать, але якось і соромно. Нік помітив, що я менжуюсь.
– Та питай уже про зомбі, чого крутишся!
– Ні, якщо чесно, коли чуєш «вуду», наступне слово, що висне на язиці, – «зомбі».
Бабуся шваркнула люлькою, аж жаринки шугонули догори.
– Людям треба чогось боятись, от і причепились до нзамбі. Зробити таке може середній бокор.
– Що ж воно таке насправді?
– В людини дві частини душі: gros-bon-ange – частка Бога і ti-bon-ange – те, що набувається протягом життя. От якщо бокору вдасться вкрасти частину Бога – людина стає нзамбі.
– Фух-х, аж зимно стало…
Нік заіржав:
– Зачекай, ось підемо на сантерію, то побачиш, як лоа входять у людей.
– Тобі тільки зуби скалить. Обов’язково підемо. Я задумала два грі-грі. Бо шось підказує мені – скоро відправитесь далеко й між поганих людей.
– Нічого, ба, твої молитви скрізь убережуть. Слухай, ми з Деном підемо прогуляємось. Він ще не бачив такої ночі.
– Ти ж знаєш, я не закриваюсь. Гуляйте, тільки до ранку поверніться.
– Ага. Пішли, Дене!
Ніч like a sin[38]. Так сказав зморщений саксофоніст у старому крислатому капелюсі. Облитий червонястим неоновим світлом, він виводив мелодію, наче підступний демон заманював грішні душі.
Ми сиділи в найстарішому барі Штатів й помаленьку тягли «Нитоа^». Схожий на приморську таверну інтер’єр бару вертав у часи Флінта й Сільвера. Вулиці кипіли. Сотні кав’ярень, ресторанів блискотіли барвистою підсвіткою, заманювали народ. Майже в кожному – жива музика й вокал. Вогнисті креолки, дебелі хлопці, наче виточені з чорного дерева, змішались з одутлуватими батьками родин, поважними матусями в футболках і з поясними сумками.
Меткі дівчата з випнутими грудьми видивлялись клієнтів. Жилавий хлопчина в розтягнутій майці штурхонув заслиненого товстуна, що витріщався на дебелу дівку. Прощавай, гаманець. А там знову сакс, й жінка плавно хилитає стегнами, гіпнотизуючи юрбу роззяв. Вавилон, брате, Вавилон…
Десять днів пролетіли, наче мить. Нік востаннє махнув, ховаючись у черзі на посадку. Він на Східне узбережжя – там учебка для його MOS. Я на захід, в Кемп-Пендлтон. Посадка за двадцять хвилин. Бабуся Марі міцно стискає якусь торбинку. От і оголошення на рейс. Старенька міцно обіймає, щось пхає в руку.
– Тепер у тебе два грі-грі. Носи завжди.
Лише в літаку я роздивився, що воно таке. Маленький капшучок з дивної лускатої шкіри. Довгий шнурок. Робити нічого – після сантерії я побоююся бабусю Марі. І люблю. Я наче між родичів – дивних, але своїх. Літак набирає висоту. Бувай, Big Easy[39], сподіваюсь, побачимось.
Рівно за дванадцять годин до потрібного часу я прибув у розташування своєї частини. Здоровенний червоний щит, пальми з боків. Широкі білі літери – «School of Infantry West»[40]. Огорожа, пости. Нові обличчя. Усі тільки-но пройшли BCT[41], круті мужики. Розкладаємо речі, займаємо нари, знайомимось. Немає настороженості, навіть ворожості, як між рекрутами. Усі рівні. Усім на війну.
Перші два тижні гаруємо як прокляті. MACMAP, фізпідготовка, смуга перешкод. «Pugil-stick» гепають по чому попаде. Я прогриз капу, пускав слину, але рекорд не повторив. Усього десяток. Бої дуже жорсткі. Боки в синцях. По всьому training battalion[42] шугнула чутка, що скажений українець віддубасив «Bravo Company» в повному складі. Інструктори із сусідніх рот приходили глянути. Наш сержант страшенно тішився.
Знову казарма, проте режим інший. Більше не пресують. Підйом о сьомій. Ранковий комплекс вправ – і на заняття. Просторі класи з проекторами, суворі інструктори. Нам «пахать» тут п’ятдесят дев’ять днів. Марші й стрільби. Як каже ганері-сержант[43] Вілок: «Every Marine is, first and foremost, a Rifleman»[44]. І ми стріляємо. Сидячи, лежачи, з коліна. Холостими, просто цілимось. Інструктор показує, як швидко міняти магазин. Неслухняні пальці плутаються в снарязі, магазин лізе «не туди». Сержант терпляче повторює.
Марш. Тринадцять миль. У повній викладці. Рухаємось двома колонами. Перший раз думав, що виплюю легені, потім печінку й усі тельбухи. Проте, коли це повторюється кожен тиждень, ноги не виписують петлі, а тихенько болять уночі.
Після шести – «free-time». Хлопці дивляться TV, сидять у телефонах. Я йду в тренажерку. Залізо тягаю не дуже. Так, «базу» – присід і тягу. Більше підтягуюсь, віджимаюсь. Ще завмираю в найдурніших позах. Поки не почне зводити ноги або не затрусяться руки. Я терпів судоми скільки міг. Перед відбоєм ледве шкандибав до казарми. У тренажерці дивилися, як на дебіла. Проте на стрільбищі почувався на коні.
40
Школа піхоти, другий етап початкової військової підготовки рядових морської піхоти США після первісного навчання.
43
Військове звання в корпусі морської піхоти Сполучених Штатів, вище сержанта і нижче майстер-сержанта.