Пахне порохом, хлопці пожадливо курять. Я вдихаю дим. Руки ще тремтять.
– Гарна херня ці лазерні штуки. Наче в шутер зіграли.
Дебелий бородач сів поряд. Тінь від розлогої юки вкриває шатром. Послаблюю жилет з лазерними датчиками.
– Вперше?
– Ага.
– Люблю Мохаве. Втретє тут.
«Борода» дістає пласку флягу.
– Горлянка пересохла. Зараз нормально. А літом можна здохнуть.
Робить добрячий ковток, передає мені. Гіркуватий напій щипає горлянку. Сидимо, теревенимо, перекидаємось жартами. Холодний вітер залазить під розгрузку, спина крижаніє. Гарно витягти ноги й на хвилинку розслабитись.
– Ці етнічні полігони крута штука. У форті Брегг після ВСТ бігав по такому.
– Був на війні?
– Два деплойменти в Ірак. Фалуджа. Тут перед кожною кампанією пісок їмо. Так що готуйся – місяців зо два, й опинишся в якомусь Муслімістані.
Червона ракета.
– О, пора. Бувай, jarhead[49], може, побачимось. Хлопці, на базу.
– Щасти!
«Берети»[50] підхопили зброю й рушили. Ми посиділи й собі потяглись до БМП. Усередині тісно й задуха, наче в залізній діжці. Смердить потом, мастилом, гарячою гумою. «Бредлі» страшенно трясе. Я сперся на гвинтівку. Очі злипались. З боків так здавили, що можна не боятися посунутись чи впасти. Так продрімав до самої бази.
Тиждень ганяємо пустелею. База «Twenty Nine Palms». Кажуть – це остання станція перед деплойментом. Крім нас тут рейнджери, «берети» й ще хтось. Купа техніки: танки, БМП, вертольоти. Цілий день пустеля двигтить. На величезній площі побудований макет справжнісінького мусульманського міста.
Штурмуємо, зачищаємо, патрулюємо. На нас нападають, ставлять міни, стрічають конвої. «Берети» в основному. У них своя робота, у нас – своя.
Різдво. Усі в ковпаках з балабонами. Сміх, поздоровлення. Святкова вечеря. Телефонують родичі, жінки, діти. Хлопці радіють.
– Дене, у вас святкують Різдво?
– Аякже. Тільки сьомого січня.
– Ого, чого так?
– Церква так рішила.
– Дивна у вас церква.
– Це да.
Сусід збоку, Семмі, шпилить на планшеті. Видно, щось гарне вичитав, бо шкіриться на всі зуби. Йому вісімнадцять, тільки після школи.
– Що там пишуть?
– Дівчина моя. Пише, скучила.
– Добре, що скучає.
– Ми зі школи разом. Як вона плакала, коли я підписав контракт! А в тебе є хтось?
– Ні, нема.
Планшет кавкнув, Сем знову втупився в дисплей. Я дістав аркуш і заходився писати. Листи рятували. Хоч через папір балакав зі своїми. І брехав. Вигадував нереальні події й проблеми, ділився липовими надіями, бажаннями. Відповідь – завжди мамин почерк, рідна мова, слова, які чув з дитинства. Інколи бабусині дописки. Вона щось знає, але не каже прямо.
Її не проведеш. Пишу, торкаюся амулета. Свастя й грі-грі. Зрідка списуюсь із Ніком. Він на Східному узбережжі. Добуває учебку. Каже – холодно, люди смішно говорять. Бабуся Марі взяла мою адресу, так що чекай послання.
Ховаю конверт у тумбочку. Кожен наступний аркушик заряджає рідним теплом. І вже не так паршиво. Вмостився, заплющив очі. Згадав Святвечір. Усі за столом, дід бере слово – «Шоб і на той год дождаться цього дня! Шоб нашим сватам гикнулося! Дай Боже!» Кутя з медом і горіхами, узвар, домашня ковбаса та ще багато смаколиків. Бабуся згадує, як вони тягли до куті з кришеничком сала, бо з середини зими лишалися тільки капуста й картопля. Й четверо дітей. А мати з батьком гарують кожен день від світання до смеркання за паличку – трудодень. І в кінці року три горщики й макітра. Ото вся плата за рік. Так і жили.
Потім дивилися «Ніч перед Різдвом». Дід обов’язково розказував страшні історії. Куди тому Гоголю! Навіть я малим спати боявся.
Здається, було це тисячу років тому. Гасне світло. Відбій.
Десантування з вертольота по канатах тільки в кіно красиве. Насправді – страшно до чортиків. Канати метляються, машину хилитає. Та не це головне. Головне – щоб пілот угадав відстань до землі. Але вони теж тренуються. І сьогодні не пощастило. Три метри висоти в цифрах мало. А от стрибати – багато. Двоє зламали ноги, п’ять – вивихи, більше десятка забились. Коли приземлився, думав, устряв по пояс у землю. Ковиляю і боюсь на ноги подивитись. Травмовані кричать. Біля них метушаться санінструктори. Інші – вперед. Вперед, сука! Примкнути багнети! Коли! Kill! Kill!
Сьогодні гримуча змія вкусила рядового Кемпбела. Як цей придурок ушелепався, не розумію. Вона ж тріщить – за милю чути. Нам із Семмі прийшлось тягти цього бовдура до санчастини. Він стогнав, наче ногу відірвало.
– Треба менше жерти, Гаррі. В мене грижа вилізе.
– Заткнись, Семе. Я здихаю! Ноги віднімаються. Бля! Що за херня?! Ден, забери її!