З тим і заснув.
О шостій підйом, ранкова зарядка. Хлопці вітаються, далі розмова не клеїться. Після вправ розійшлися – хто в бараки, хто в будинки. Прийняти душ, поснідати. Опів на дев’яту загальне шикування, оголошення розпорядку дня. Якоїсь напруги не відчувається, хлопці у взводі нормальні, балакають, розказують. Проте, як і скрізь між мужиками, знайдуться любителі помірятись. Обідом у їдальні сів на вільне місце й заходився їсти.
– Гей, boot[55], тут моє місце!
Дебелий рудий чолов’яга за тридцять навис над столом. Теж ленс-капрал.
– А де табличка?
– Що?
– Табличка з написом – тут сидить олень.
Хлопці за сусіднім столиком заіржали. Чолов’яга аж побурів. Я дивився просто в очі. Звичайно, можна було пересісти, зайти подалі, нахилити голову. Але тоді пропав. Шпинятимуть усі кому не лінь. Того й сидів, нахабно втупившись у покопану ластовинням пику. Рудий не витримав – щось буркочучи, пішов шукати місце. Обідали далі.
Узагалі в Корпусі дідівщини немає. Тих диких знущань із молодих, принизливих завдань і звірячого садизму, якими знамениті радянська й пострадянські армії, немає й близько. Весь час проводять інструктажі – до кого звертатися в разі непорозумінь. Постійні тренінги від капелана, який виконує роль психолога. Той має право не доповідати нікому, а самостійно вирішувати, як краще усунути проблему. Та й сержанти уважно слідкують за своїми. З цим жодних проблем не було. Існує тільки поняття «старшинства». Спочатку в юніті[56] до тебе ставляться прискіпливіше, ніж до інших, і в додатковій роботі ти – перший доброволець. Лише побачивши, що прийшов нормальний боєць, який не боїться роботи й вправно виконує накази, все стає на свої місця.
Думаю – це правильно. Вічний армійський кругообіг ніхто не скасовував. Одні звільняються, інші приходять на їхнє місце. Тож ролі міняються.
Мені подобається в батальйоні й у взводі. Хлопці нормальні, що треба, підказують, діляться досвідом. Багато відбули деплойменти. В перервах цікаво розказують. Виконую все, що потрібно, стараюся з усіх сил. Трохи незвично, але нічого, втягнуся.
Тижня як і не було. Субота й неділя – вихідні. Роби що хочеш. Навіть не уявляв, чим займатимусь. Після вечері йду до себе. Двері відхилені. Дивно. Глянув на табличку – 108. Проходжу далі – невисокий чорношкірий хлопець порпається в купі речей. От і сусід. Зачувши кроки, обернувся – рядовий першого класу. Дивиться сторожко. Простягаю руку:
– Привіт, я – Ден.
– Роберт Айві.
– Тепер буде веселіше, а то наче в одиночці.
– Це точно. Як тут порядки?
– Точно не «boot camp».
– Тобі теж скільки добра видали?
– Ага. Хлопці кажуть, все разом коштує десь шість тисяч.
– Нічого собі! Мій батько стільки за півроку заробляє.
Я промовчав. Мій і за п’ять років не отримає, хоч працює, як проклятий.
– Тобі допомогти?
– Та ні. Слухай, ти не з Півдня часом?
– Ні.
– А говориш по-нашому.
– Друг з Нового Орлеану навчив.
– Ясно. А я з Батлера, Алабама.
– Я з України.
– Це десь на Півночі?
– Ні, в Європі.
– Аж у Європі? Ого!
Якийсь час мовчали. Роберт гучно сопів, намагаючись вперти лахи в шафу.
– Ти ліжко підніми. Там досить місця.
– О, диви! Тепер точно все влізе.
Ми ще трохи поговорили й вимкнули світло. Барак затих.
На ранковому шикуванні сержант оголосив, що наш взвод їде на зустріч з ветераном-морпіхом, який воював ще в Кореї[57]. Отримавши інструктаж, вертаємось у барак. Треба надіти «service form C». Перевдягнувшись, збираємось на плацу. Нас оглядають сержанти. Завантажуємось у кутастий автобус – і вперед.
На чорно-білому фото худенький хлопчина. Закіптюжене лице, руки вчепились у кулемет. Під фото пояснення – він за один бій знищив триста китайських «народних ополченців». Триста людей!
Між тим, кличуть у великий зал. Посідали. Звідкись являється бадьорий сухий дідок. У кепці, джинсах, картатій сорочці. Ніяково обсмикує одяг, офіцер представляє його. Це ж він, той самий, з фото! Сидимо з роззявленими ротами. Дідок оповідає про війну, китайських «ополченців», які лізли натовпом на кулемети. Навіть наші, що відбули деплойменти, сиділи з витріщеними очима. Старенький розказував про життя після війни, двох синів і п’ятьох онуків. Хтось запитує, чи не бачилися йому кошмари після війни.
Дід задумався.
– Знаєте, ні. Ніколи не жалкував. Я хотів повернутися додому, і щоб мої брати повернулися. Ось і все.
А якийсь там синдром чи там як його зараз називають – такого не було. Зразу після війни одружився, народився старший син. Нема часу задумуватись. Ми були морпіхами й робили те що треба. От і все.
57
Корейська війна 1950–1953 рр. – збройний конфлікт між Північною та Південною Кореєю, який насправді був опосередкованою війною між США і силами ООН з південного боку, та армією Китаю у вигляді «добровольців» та авіацією Радянського Союзу – з північного.