Чвакаємо в калюжах, оминаємо купи покидьків, дрантя. Ще один закуток. Валує собака. Пускаємо афганця. Він шкопиртає у великих черевиках, помаленьку сунеться вузьким проходом. Зупинився, щось джеркотить. І бігцем назад:
– Пес! Здорова пес, зла…
– Скажи: хай тримають, бо застрелимо.
Знову побіг. Махає рукою. Прикриваючи сектори, заходимо. На здоровенному кудлатому псові повис чахлий хлопчина в розтягнутому засмальцьованому светрі. Собака тільки хрипить, розкидаючи кім’яхи піни. Двоє чоловіків щось белькочуть, тикають пучками, вимахують руками.
– Чого вони?
– Показать, тут ноу таліб.
– А там що?
Капрал відштовхнув дряглого стариганя, що кутався в сіру кошму. Той зашкварчав, зашипів, намагався вхопити за рукав, але, отримавши копняка, задер тонкі ноги, майнувши смердючим лахміттям.
З темної мазанки вискочила коза. Смикнула хвостом-обрубком, уперлась лобом у стіну. Чухається, аж очі заплющує.
– Контакт!
З мазанки шпунуло вогнем, наче хто з хлопушки гепнув. Від стіни відлетів добрячий шмат.
– Гранату!
Убога ятка підскочила, харкнула вогнем і димом. Засмерділо смаленим. На доріжці квилила коза, смикаючи розпанаханою шиєю. Здоровенна калюжа крові швидко всотувалась у пісок.
– Раш, перевірити!
Підтюпцем до мазанки. Підсвічую ліхтариком. Чорна рука валяється на вході, далі криваве дрантя, вперемішку кізяки й тельбухи. Дикий сморід гімна й паленого м’яса. Я блюю. Блюю до болю в животі.
– Раш, що там?!
– Труп.
У кутку розщеплена, покарьожена гвинтівка. Тягну за ствол – «Мосінка»[64]. Ще дідівська.
– Диви, з чого палив!
– Ага. Що за пушка?
– Руська. Ще з тої війни. Якби попав, була б дірка, як блюдце.
Хлопці збираються навколо халупи.
– Дві гранати – й фарш.
– Але ж смердить, сука.
– Вдихай глибоко, синку, так пахне на всіх війнах.
Сержант спльовує.
– В’яжіть цих паскуд. На базі розберуться.
Лемент, гвалт. Чоловіків – у пластикові наручники.
Покинуті ятки, розчвакані фрукти, шматки паперу, клейонки, гори сміття, кізяків. Вітерець ворушить гнидники.
Ми залягли. Бій триває вже годин шість. У лабіринті цього задрипаного базару засіло до чорта талібів. Ганяють, як таргани. Смалять із «калашів», з кулеметів. Навіть мінами частують. Земля тут наче камінь – не вкопаєшся. Ховаємось за кутами, перекинутим збіжжям. «Калаші» гавкають увесь час. Скільки ж у них боєкомплекту?
А, сука! Щось цвьохнуло по шиї, гаряче потекло за комір. Санчес звалився на бік, нижня щелепа – суцільне місиво. Він не кричить, тільки булькотить крівлею, пускає рожеві бульки. Перекочуюсь за невеликий камінець. Кулі крешуть зверху, аж крихти летять. Удар у руку – вогнем пече. Притихло.
Висуваюсь – метрів за сорок худющий драб тицяє магазином у «калаш». Ніяк не входить. Рідка борідка й запалі щоки, обдерті чорні руки. Натискаю на гачок – падає, як підкошений. Автомат в один бік, магазин – в інший.
Декілька разів стріляю в лежачого. До шиї – рука липка. Обмацую – наче по верху. От з рукою хер поймеш. Пальці згинаються, але болить, наче голку туди загнали й залишили. Підбігаю до Санчеса. Укол, обмотую щелепи. Він закочує очі, сичить. Кров скрізь.
Руки масні, кров затікає в рукави. Який же він важкий. Рука, сука!..
– Ден! Це ти?
– Я. Санчес поранений. Мене тільки зачепило.
– Боже, ти весь у крові! Лікаря!
Хлопці підхопили Санчеса. Підбіг медик.
– Черкнуло шию. Щасливчик, трохи б убік – і все.
Давай руку. Так. Скрізне. Евакуація?
– Я залишусь. Це херня.
Підбіг взводний.
– Ну що?
– Тим краєм не пройти. Переміщуються весь час, ховаються. Гарно знають ці нетрі.
– Мать їх. Сам як?
– Фігня, подряпини.
– Лишаєшся?
– Аякже.
– Ну, дивись…
Лейтенант побіг. Від уколу гарно, болю не відчуваю.
З того боку пострілюють, але тільки автомат. Хвилин за п’ятнадцять на поземному пройшов «Харрієр»[65]. Базар захлинувся у вогні.
Ми в парадному строю. На вітрі тріпочуть американський й афганський прапори. Товстий бородатий генерал у зеленому береті щось ремигає, смикаючи рукою. Ми взяли це трахане місто, а тепер передаємо «братньому афганському народу». Віддалік позадирали голови бородаті солдати-афганці. Хай тепер ці клоуни наводять порядок. Ніхто вже не слухає дебільних промов. Ми тут лишили десять братів. Хоча ні, не лишили. Просто вони повернулись додому раніше…
Кемп-Леджен зустрів нас вічною сутолокою, ревищем двигунів. Ми вивалились брудною смердючою юрбою. Парад бомжів. Проти Марджі, що зостався позаду, намети здавались «Хілтоном», а їдальня – вишуканим рестораном. Сходив у медчастину. Рани рубцювалися добре. Змінили пов’язки.
64
Гвинтівка Мосіна-Нагана (інша назва – трьохлінійна гвинтівка) – магазинна гвинтівка, яка використовувалась військовими силами Російської імперії та Радянського Союзу. Була на озброєнні з 1891 року до середини 60-х років ХХ сторіччя.