Капітан повертається за стіл.
– Сідай. Чув, сьогодні в тебе день народження? Це хороший подарунок.
– Навіть не знаю, що сказати, сер. Я…
– Облиш. Сержант Луні написав рапорт про вчорашню подію. Ось аркуш, пиши.
Я карлючив десь півгодини. Довго підбирав слова й згадував, як пишуться. Хоча помилок усе одно до чорта.
– Треба вичитати, пишу погано.
– Нічого. Вільний.
Я натяг панаму й обернувся до дверей.
– Раш!
Капітан відкинувся на стільці.
– Ти все правильно зробив. Малий був мертвий, як тільки взяв ті мішки.
Сонце шкварить. Після прохолодного офісу наче в піч заліз. Піду в намет, до обіду все одно робити нічого. Лежатиму й роздивлятимусь паспорт. Йдучи, раз по раз торкаюсь кишені. Ось і намет. Ох і темно!.. На мить заплющив очі.
– Сюрприз!!!
Мало не кинуло. Наперед вискочили хлопці з нашого юніту. Посередині либиться кок, а в руках у нього – справжнісінький торт. Кособокий, розплескуватий, але торт.
– З днем народження, Дене!
– Тримай п’ять, мужик!
– Хвалися обновкою!
Я стояв посередині, ошелешений, стискаючи в одній руці невеликий пакет, а в іншій – паспорт. Хлопці накрили стіл, й ми гарненько посиділи. От тільки заливались соком й содовою. Разом роздивлялись паспорт.
– Глянь – уже й чіп є.
Де?
А ось.
Оця жовтенька херня?
Ага.
Ти модний мужик, Дене. Чіпований.
Регіт, побажання. Згадуємо Марджу, пацанів. Зайшов сержант, привітав, підхопив здоровецький шмат торту. Тепер ми свої. Назавжди. Війна забирає, але й з’єднує. «Semper Fi».
Наші баули шмонають. Двоє дебелих мужиків з пов’язками «MP»[71] перевертають лахміття, мацають клапани, компресійні мішки.
– Бояться, щоб золота не хапнули.
Роб сплюнув.
– Ти бачив хоч щось цінне за десять місяців?
– Одні кізяки.
– Може, ти сушеного гівна напхав, щоб дома барбекю розпалювать.
– Стули пельку.
– М’ясо ж ароматнішим вийде, чого ти!
– Іди на…
Усе, шмон закінчився. Складаємось. Ці сракорукі поскидали речі на купу, доводиться розбирати, де чиє. Швидко пакуємось – вирулює літак. Повз нас швидким маршем дріботить молоде поповнення. Новенька пом’ята форма, напружені лиця й круглі очі. Навіть не підозрюють, у яку дупу потрапили. Вантажимось, падаємо на сидіння, пристібаємось навхрест.
– Я скажу «ми вирвались», як тільки ця байда торкнеться землі у Каліфорнії.
– Два місяці без зв’язку – дружина збожеволіє.
Мовчу. Останнього листа я отримав п’ять місяців тому. Добре, встиг написати, що довгенько не зможу листуватися – виїжджаємо в літні табори. Не краща відмазка, але…
Знайомі відчуття – літак тремтить, наче збуджена тварина перед стрибком. Поштовх – злетіли. Схоже на те.
Хвилин десять розмов майже не чути. Усі прислухаються, кахикають – глухо, через руку. Треба вийти з повітряного простору Афганістану. У муслімів є все. Й декілька літаків було збито саме на зльоті…
Так, наче набрав висоту. Двигуни не так ревуть. Умощуюсь на жорсткому сидінні. Липкий піт виступив скрізь.
Останні дні переслідує дебільний сон. Заходимо в літак, тільки хочу ступити всередину, як мене викидає назовні, ляда закривається повільно-повільно.
Я борсаюся на спині, наче черепаха. Безпорадно дригаю руками й ногами, а літак знімається й меншає, стає наче комар – і зникає. Я сам посеред аеродрому. Палить сонце, задихаюсь… прокидаюсь нарешті. Так декілька ночей поспіль. Видно, за домом скучив. Але де він, той дім?
З літака вивалюємся брудною смердючою юрбою. Прохолодний вітерець й така приємна м’яка теплінь, наче вкрився легенькою ковдрою в дощовий осінній вечір. На базу пропустили близьких і рідних. Сльози, сміх, набурмосені малюки, які наче і впізнають татусів, а наче й ні.
Я опинився збоку цього свята. Підхопив своє шмаття – й на карантин. Поруч супився Роб.
– Чого надувся?
– Згадав батьків. Як тільки доберемось до бараків, наберу.
Карантин пройшли швидко. Десь о десятій зайшли в кімнату. Покидали наплічники, звалили на купу камуфляж і спати. Я чув крізь сон, як Роб розмовляв телефоном і як його голос тремтів. Як там мої? Треба написати… треба…
Пухнув десь до одинадцятої. В їдальні повно нових облич. Новенька хрустка форма. На мене дивляться з острахом. Я нагріб повну тацю їдла. Плазма на стіні миготить – грають «Лейкерс». Потім подався на задній дворик. Що за хрінь?.. Жодного хлопця не впізнаю. Кинуло в піт – невже глюки догнали? Бігом до кімнати, у дверях мало не збив Роба. Той чухмарився і позіхав на весь рот.