– Суки, які ж суки…
– Молишся, синку?
Я аж кинувся. Сторож схилився на потрісканий дрин. Поли засмальцьованої куртки розійшлися – замок тримає тільки середину. Штани наче з трупа зняв, а той був першим ковбоєм, який носив джинси.
– Провідать прийшов?
– Провідать.
Старигань присів навпочіпки. Дощ смачно чвакав по розмоклій землі.
– А чого не ховаєшся?
– Не розтану.
– Хе-хе, це точно. Воював?
– Було.
– Товариш твій? Бачив, як ховали. З оркестром і царемонією. Морпіх, видно. Де вбили?
– В Іраку.
– Знаєш що, а пішли до мене. Є віскі. Пом’янем.
У невеличкій кімнатці пашить залізна пічка. Біля неї купи рваного паперу. Посередині облізлий стіл з фігурними точеними ніжками, в кутку ліжко, збите з дощок. Два дерев’яних ящики сторчма. На стіні іржаві гачки, купа пом’ятого одягу.
– Вішай, хай сохне…
Старий стягнув мокрющу куртку, сорочку й, світячи ребрами, накинув майку. Я й собі скинув холодні хляки.
– Сідай!
Підсунули ящики. Дощ торохтів, ніби дробом.
– Бач, яке сказилось. Але проти мусонів це херня. Не попадав?
– Не доводилось. Більше під сонцем, по пустелях.
– А я прогнив під дощами, в багні по пояс. Ліси навколо. Отак посидиш у воді тижденьок: ноги гниють, під пахвами нариви, прищі по всьому тілі. Смердиш гірше шматка лайна.
– В’єтнам?
– Він.
Старий розлив бурштиновий напій у залапані склянки.
– За тих, хто не прийшов.
– За них.
Терпка рідина обпекла горлянку й розтеклась по животі рідким вогнем. Старий хекнув.
– Добряче пійло. Вчора якогось багатія хоронили, то перепало.
– Наливай.
Лигнули ще.
– Тебе як звати?
– Ден.
– А я Карл.
Потисли руки. На темному передпліччі синя розпливчаста наколка – змія обвиває ніж, й роки: 19671968.
– «Берет»?
– Він самий. В шістдесятих ніггер з Луїзіани почувався там краще, ніж удома.
– А як зрозумів про мене?
– Дивишся, наче ми.
– Це хто такі – «ми»?
– Хто людей мочив.
Налили ще по одній. Карл жлуктив віскі, наче воду. Я з незвички відчував, що скоро не зведусь.
– Скільки після кампанії?
– Тиждень.
– Найпаршивіший період. Пам’ятаю, як приїхав у першу відпустку, дома мало всіх не перебив. Ходжу, нипаю по кутках, на ліжку заснути не можу, все ковдру тягну, замотуюсь. Жінка обіймає, а мене верне. Серед ночі притулиться – кидаюсь, шукаю ножа. Намучився, не передать… На два дні раніше від’їхав й відсапався тільки в Сайгоні, як отримав назад зброю.
– І я так. В Афганістані додому хотілося. А прилетіли… Люди ходять, сміються, наче війни ніде немає.
Та й де той мій дім… Громадянство лише два місяці тому отримав.
– Звідки ж сам?
– З України.
– О, знаю, – це десь у Європі. Зі мною служив один – Коваленко. Його батьки колись утекли до Штатів. Хороший був мужик. Нарвався на «punji» – це така яма з кілками на дні. Насадився від п’ят до шиї. А пузо розпанахав – кишки на кілок намоталися. Довго кричав. І ніхера не зробиш. «Чарлі»[72] намазували стирчаки гімном або дохлятиною – як не крутись, а доведеться здохнуть.
– А я малого положив. Він біг до посту, а сержант… сержант каже: стріляй, стріляй. То й вистрелив. Той хлопець підір… зірвати нас намагався…
– Це найстрашніше там – діти. Помню, зайшли в село, дітлахів зграйка, ховаються, бликають з-за рогу. Голодні. Поділились пайком, а одна дівчинка років дванадцяти смикає за куртку. Нахиляюсь, а вона шепче: там на стежці погана річ. Перевірили – розтяжка. Ще й, сука, так поставили хитро – глибочезна калюжа, що не обминуть, і по дну ліска. Якби рвонуло – положило б усіх. Пішли звідти. Дні через три прийшлось вернутись. Знайшли одні головешки. І трупи. Якісь баби колупались у попелищі. Мертвяки дико роздулись і смерділи. А в центрі села валялись діти. Дівчатка. Ті скоти їх гвалтували на очах батьків, а потім закололи багнетами. Ми плакали, всі десять здорових мужиків. Якась скотина видала «чарлі» ту дівчинку.
– Свої?
– Вони ж комуністи. Трахані виблядки. Показали, що буде з тими, хто допоможе американцям.
Карл зробив добрячий ковток, пирхнув й насилу відкашлявся.
– Я знайшов тих підарів. Через рік. Майже перед дембелем. Схопили рейдову групу. Різали їх по шматку в день, як свиней. А знаєш, що найстрашніше? У них самих були діти й жінки, але вони насправді вірили, що, замучивши тих дітей, зробили добру справу. Тварюки…
72
За часів В’єтнамської війни (1965–1973) американські військові так називали партизанів В’єтконгу.