Жити на межі можливостей день і ніч мало хто витримає. А ми жили. В кожного свій край. Хто доходив – ішов геть. Прозріваю із себе. Бруд, спека, сморід, біль – усе до лампочки. Стало цікаво, що ж таки доб’є мій стріпаний організм. У якийсь момент накочувала така апатія – взяв би й плюнув на все. Проте згадував Ніка, бабусю Марі, своїх. Брала злість. Піду – значить усе марно. Лишалось зціпити зуби.
Повітря тремтіло. Жарке марево дріботіло, розливалось рідким металом. Попереду ряд мішеней. Відстань різна. Навідник раз-пораз облизує зашерхлі губи. Для нього теж тест.
Попадання з першого разу – десять балів, з другого – вісім, з третього – нуль. Прохідний – вісімдесят вісім балів. Хто не візьме – на вихід. Інструктори сидять позаду й одразу кажуть результат. Ось на рубежі піднявся подертий червоний прапорець – пора. Я не задумувався, що треба затримати дихання, плавно натискати на спуск. Навідник говорив відстань, я брав поправку й стріляв. На п’ятій мішені схибив. Головне – не думати про бали. Почнеш рахувати – пропав.
«Щока» на прикладі мокра й слизька. Відчуваю – піт повзе по спині, затікає в штани. Серце гатить, наче дурне. Але я стріляю. Відстань. Поправка, якщо треба, легенький поштовх у плече. Десятий постріл. Гільза дзенькнула по камінчику. Навідник видивляється мішені, шепотить, загинає пальці. Рахує. Бо якщо я не пройшов, то й він за бортом. Нарешті білий прапор. Оголошують результати. Дев’яносто.
Мучитись далі.
Глупа ніч. Щось стрекоче в траві. Від прохолоди тіло вкрилось сиротами. Тремтить під коліном, футболка прилипла до спини. Карячконогий шеф надає ввідну:
– Група снайперів потрапила в засідку. Багато поранених. Ваша ціль – точка «Браво». Треба забрати звідти своїх. У лідера загону карта. Бігом!
У повній викладці, з гвинтівками. «Нічників» не дали. На лобі совається ліхтарик, розбиваючи тьму коротким променем. Маршрут – двадцять миль. Але назад прийдеться пертися з манекенами, по дев’яносто кіло кожний. Їх три чи чотири, а нас дванадцять. Якщо допремо – випускний іспит складений. Якщо ні…
Колючі гілки стьобають по лицю, руках, грудях. Невже не туди завів? Від однієї думки обливаюсь потом, хоча вже вся вода повинна лишити тіло. Ні, таки правильно… Ось цей херовий гайок. Бігом!
З гори на гору, з гори на гору. Суха трава лущить, обплутує ноги. Ми біжимо слід у слід. Майже не переходимо на крок. Деколи бликають зелені світляки – койоти протяжно кихкотять услід.
Беркс наступив на гримучника. Товстенна гадюка впилась у гомілку вище черевика. Беркс згарячу піддав ногою, і змія відлетіла метри на два.
– Прибийте її! Треба глянути, що воно.
Поки двоє намагалися уколошкати змію, ми зайнялись укушеним. Розпанахали холошу, дістали сироватки. Лишилося чекати. Зненацька шваркнув постріл. За мить Лінч цуприкував щось схоже на обрубок шланга.
– Не давала підійти, сука. Прийшлось валить.
– Мать її. Що воно таке?
– Гримучник.
– Коли.
Беркс блював. Його вивертало й трясло. Ми мали польові ноші. Беркса вложили, міцно прив’язали. Двоє схопились за ручки. Вперед! Паскудство – до точки не дійшли, а вже тягнемо ноші. Матюкаючись, відпльовуючись, рвонули вперед.
Дістались точки майже вчасно. Там валялись важезні манекени. Інструктор-спостерігач глипнув на пораненого, щось записав і махнув рукою – бігом! Незавантаженим лишився тільки один з нас.
Проте через три милі на наступній контрольній точці йому накинули колоду з написом «Patiently suffer, suffer patiently»[80].
Ми блювали, спотикались. Беркс марив, щось викрикував й силкувався встати. Небокрай почервонів, розливаючи хвилі гарячої крові. По карті лишалось дві милі. Я петляв попереду, ноги жили окремо від тіла. Манекен розтер шкіру до крові, і рана пекла, наче туди насипали жару. Серце билось по ребрах, діставало шлунка й горлянки. Тьмяна пелена заслала зір. Руки тремтіли, карта ходила ходором, ледве вдавалося звіритись з орієнтирами. Хтось надривно хрипів, наче шкапа. Я не озирався. Не дай Боже впасти – від землі ніяка сила не відірве.
Ще схил. Ліземо. Обдираючи пальці, збиваючи нігті. Кров мішається з порохом, землею, обліплює руки бурою кіркою. Зійшло сонце. Гарячий вітер дихає в лице, забиває ніздрі, палить шкіру. Десь злетіла панама, і шкіра на голові наче тріскається під палючим сонцем. Рачки, підтягуючи манекен, виповзаю на верхівку. Купка інструкторів. Балачки, сміх. Тягну хлопців. Хапаю за руки, підтягую. Вони хриплять, конають, але лізуть далі. Хто вибрався, допомагає іншим. Насилу вицуприкували ноші. Беркс лежить із заплющеними очима, губи потріскались, крились білуватою кіркою. Хоч би не вмер…