Він провів нас до облупленої казарми. Пуста простора кімната. Під стелею форкає широкий пропелер, наче в старих фільмах. Підлога брудна, ганяють якісь комахи чи багатоніжки. В кутку купа розкладачок. Ми поскидали баули на купу й нарешті вляглися. Хлопці швидко поснули, а я все рипів на хисткій постелі.
Шмат брезенту між алюмінієвими ніжками прогнувся мало не до підлоги. Ще якась тварюка залізе…
Вентилятор ганяв хвилі гарячого повітря. Піт просто цебенів, на розкладачці розпливалась темна пляма. От, падло, щось лоскоче… Я схопився як обпечений – у руку наче хтось голку втаскав.
– Чого не вляжешся?
– Шось укусило.
– Помаж репелентом.
– Краще насци…
Хлопці заіржали. От скоти… Я ляпнув по маленькій комашці – з-під пальців чвиркнула кров. Стерво, скільки напилась… Дістав вологі серветки, дезінфектор. Пізно. Вмить надувся червоний пухир.
Сержант, смакуючи яскраві деталі, почав оповідати, як його напарник вирішив помочитись у воді. А тоді довелося на санавіації перти його в Штати, щоб витягти з сечового каналу кандіру[82].
– Вона тварюка така мала, плавці розставила – і все, тільки хвіст стирчить. Ох, як Джонні кричав… Оце проблема, а ти – рука…
Мабуть, настав час ділитись байками. Усі почали наввипередки згадувати, хто з екзотичних тварин і коли їх кусав, куди заповзав, і як вони все те терпіли.
Після розповідей про п’явку – анального мандрівника – тягло блювонути. Добре, прийшов шеф.
– Розважаєтесь?
– Ділимося бойовими спогадами.
– Вирушаємо за годину. На вихідну нас доставлять катерами. Прийдеться пересидіти ніч. Ті увальні їхатимуть о десятій ранку.
Шеф розгорнув карту.
– Пропозиції?
– Давайте ми заляжемо тут, ось на цьому горбочку, і там. Розтягнемо трикутник.
– Зона чотириста-чотириста п’ятдесят ярдів. Я думаю, проблем не має бути.
– Ми тільки прикриваємо?
– Прикриваємо і слідкуємо, щоб ніхто не змився. Відпрацюємо й до вечора будемо дома.
Зібралися швидко. «Дейпек», енергетичні батончики, вода, набої, ПНБ, ще купа дрібниць. Одягнулись у маскувальні костюми, легкі бронежилети. Погрузились у старенький «Хамві». За двадцять хвилин дотряслись до невеликого причалу. Хоча причал – це гучно сказано. Просто довгий дерев’яний настил. Нас чекали два «Зодіаки». Мотори з глушилками – бурчать тихо, навіть на високих обертах. Від річки тягло затхлим духом канави. Брудні бризки летіли в усі боки.
Спочатку гнали по широкому плесу. На березі маячили обдерті халупки, гуртки дітей і собак. Ми поклали гвинтівки на палубу й скоцюрбились, як тільки можна. Незабаром річище звузилось, потім завернули у звивистий рукав. Пішли тихіше. Гілляки нависали над водою, тяглись до нас, шарпали за одяг. Куди не глянь – суцільна стіна коріння, гілок, листя. Все покручене, переплетене. Дерева ростуть прямо з води.
Щось пирхає в гущавині, булькає між корчів. Несамовито верещить птаство.
Провідник помалу підгрібав коротким веслом. Ось між коріння й лабіринту корчів замаячив прохід. Невеличка стежечка, якою тварини ходять на водопій.
В’язка грязюка замішена десятками слідів.
– Виходити тут. Дивитись на кайман, за ногу – хап.
Провідник, пузатий дядько в брудному хакі з надірваними нашивками, обережно зліз у воду. Віддуваючись, підтягнув човен до берега. Ми й собі повилазили. Тепла смердюча жижа залила черевики, обліпила штани рідкою кашею. Сковзаючись, піднялись на горбок. «Зодіаки» глухо забуркотіли й лишили позаду тільки брудні бульбашки.
Деремось крізь хащі. Вузенька стежинка петляє між трухлявих корчів, повалених дерев, здоровецьких куп землі, хмизу й усілякої мерви. От тобі й сельва! Тільки на малюнках барвиста, зелена, уквітчана запашними орхідеями.
А ми йдемо в давлючому мороці, височезні дерева зеленіють тільки далеко вгорі. Під ногами шурхає покручене листя й дрібне сміття. Смердить гниллю, наче головою засунули в сміттєвий бак. Тільки звуки не підкачали.
Зусібіч чується кумкання, клацання, пронизливі крики. Нема-нема, та й хтось зарегоче божевільним сміхом. Я втягнув голову в плечі й більше дивився під ноги. Хоч нам і надавали всіляких сироваток, проте наступити на отруйну тварюку зовсім не хотілось.
Йшли годину, мокрі від поту, як миші. Довелося глибше насунути панаму, щоб не так заливало очі. З усіх хлопців тільки мені не доводилось бувати в сельві. Шеф, здається, облазив усі гиблі місця нашої довбаної планети.
Провідник обережно ступав, розсуваючи гілки стволом пошарпаної M16. Часом трохи сповільнював ходу, піднімав голову, нюшачи повітря. Щось бурмотів і шкробав далі.
Нарешті стало світліше. Просвіти між деревами ширшали, стежка перетворювалась на ґрунтівку. Обійшли товстенне повалене дерево й вигулькнули на невеликий горбок. З нього як на долоні виднілася більш широка дорога. На порядній відстані старенька вантажівка трюхикала між глибоких калюж і ям, розкидаючи бризки рідкого болота. Дорога з острівцями сухішої поверхні й геть розкислими ділянками, що нагадують озера.
82
Прісноводна напівпрозора риба, яка водиться в річках Амазонії. Зазвичай не більше сірника. Тубільці бояться цієї риби, тому що вона може заплисти в анальний отвір, вагіну або навіть у сечовипускальний канал оголеної людини й дістатися сечового міхура. Кандіру харчується кров’ю і навколишніми тканинами, що може викликати сильні болі.