За кількасот футів дорога несподівано роздалася у велику просіку, оточену високими деревами. Біля дальнього її краю стояла самотня споруда — приземкувата будівля зі шлакоблоків з іржавим бляшаним дахом. Перестукувалися гілки, трава йшла хвилями під ніжним вітерцем.
«Це саме те місце, — подумав Редфілд. — Усе сталося саме тут».
Раптом власне дихання здалося йому надто гучним. Серце калатало, він зняв наплічника, розстебнув його й дістав камеру. «Задокументуй усе, — подумав він. — “Октагон” спробує виставити тебе брехуном. Вони зроблять усе можливе, щоб дискредитувати тебе, тож мусиш бути готовий захищатися. Мусиш довести, що кажеш правду».
Він вийшов на галявину, до купи почорнілого гілля. Ко́пнув його ногою, здійнявши хвилю вугільного смороду, й відступив. Спина похолола.
То були рештки похоронного багаття.
Спітнілими руками Редфілд зняв накривку об’єктива й почав знімати. Робив знімок за знімком, притискаючись оком до видошукача. Рештки спаленої хатини. Дитяча сандалька у траві. Шматок яскравої тканини, відірваний від сарі. Хоч куди б він дивився, всюди бачив смерть.
Він розвернувся праворуч — перед видошукачем промайнув гобелен зелені — і саме збирався зробити ще одне фото, але палець завмер на кнопці.
На межі кадру шаснула якась фігура.
Редфілд опустив камеру й випростався, вдивляючись у дерева. Тепер нічого не було видно, лише похитування гілок.
Ось — невже це справді рух десь на периферії зору? Він мигцем побачив щось темне поміж дерев. Мавпа?
Треба було знімати далі. Денне світло швидко згасало.
Він поминув кам’яний колодязь, наближаючись до будівлі з бляшаним дахом, зиркаючи праворуч і ліворуч. Штани шурхотіли у траві. Здавалося, наче дерева мають очі та спостерігають за ним. Біля споруди Редфілд побачив обпалені стіни. Перед дверима лежала купа попелу й почорнілих гілок. Ще одне похоронне багаття.
Він обійшов його, зазирнув у двері.
Спершу йому мало що вдалося розгледіти в тій тьмяній кімнаті. Там було ще темніше, ніж надворі — самі відтінки сірого й чорного. Він зупинився на мить, щоб очі звикли. Спантеличено відзначив блиск води в керамічному глеку. Запах спецій. Хіба ж це можливо?
За спиною в нього хруснула гілочка.
Редфілд різко розвернувся.
На галявині стояла самотня постать. Дерева навколо них завмерли, навіть птахи замовкли. Постать рушила до нього, дивно посмикуючись, і спинилася на відстані кількох футів.
Камера випала в Редфілда з рук. Він позадкував, охоплений жахом.
То була жінка. І вона не мала обличчя.
1
Її називали Королевою Покійників.
Хоча ніхто й ніколи не казав цього докторці Морі Айлс напряму, вона інколи чула це прізвисько, вимовлене пошепки в неї за спиною в мандрівці похмурим трикутником між судом, місцем смерті та моргом. Бувало, що й розрізняла у сказаному похмурий сарказм: «Ха-ха, от і вона, наша готична богиня, вийшла набрати собі свіженьких підданих». Іноді в шепотінні вчувалося тремоло тривоги, немов у перегукуванні занепокоєних благочестивих вірян, поміж яких проходить нечестивий чужинець. Тривога тих, хто не може зрозуміти, чому вона обрала для себе шлях по слідах смерті. Вони питають себе: невже їй це подобається? Невже доторк до захололої плоті, сморід розкладання приваблюють її настільки, що вона ладна відвернутися від живих? Вони вважають, що це не може бути нормальним, кидають на неї неспокійні погляди, завважуючи дрібні подробиці, що лише підкріплюють їх на думці про те, що вона дивна птаха. Шкіра кольору слонової кістки, чорне волосся, підстрижене графічно, мов у Клеопатри. Червона пляма помади. Ну хто ще має нафарбовані губи на місці злочину? Переважно їх бентежить її спокій, цей холодний королівський погляд, яким вона дивиться на жахи, які самі вони заледве здатні перетравити. На відміну від них, вона не відводить очей. Навпаки, схиляється вперед, роздивляється, торкається. Нюхає.
А пізніше, під яскравим світлом лабораторії для розтинів, ріже.
Мора і зараз різала, розтинала скальпелем холодну шкіру, підшкірний жир, що виблискував масляно й жовтувато. «Цей чоловік любив гамбургери й картоплю фрі», — думала вона, розрізаючи ребра спеціальними ножицями й піднімаючи трикутний щит грудної кістки так, як хтось інший відчиняє дверцята шафи, щоб відкрити приховані за нею скарби.
Серце лежало в губчастій колисці легень. П’ятдесят дев’ять років воно качало кров тілом містера Семюела Найта, росло разом з ним, старішало разом з ним, трансформувалося з сухих юнацьких м’язів у цю жирну плоть. Усі насоси зрештою підводять — так сталось і з містером Найтом, коли він сидів у готельному номері в Бостоні з увімкненим телевізором, а на столику поряд з ним стояла склянка віскі з мінібару.