Вони ще смакували свій high balls, як у дверях кафе знов появився Венено — він пригнав великий червоний автомобіль з обшитими сірою матерією сидіннями. Під'їхав із шиком — засигналив і хвацько загальмував, щоб усі подивились на нього. Друзі похвалили його за моторність і сіли в машину, блаженно потонувши в подушках.
— Куди їдемо?
— Як завжди, через Прадо та Малекон. Їдь якою хочеш дорогою… Опісля ми тобі скажемо.
— All right.[3]
Вони закурили. Вечір був чудовий: ясне небо, приємне прохолодне повітря і місто, наче омите дощем. Венено швидко помчав, не звертаючи уваги на сердитого поліцая, що їхав посеред майдану на сумирному чорному коні, з гідністю тримаючи голову в гостроверхій касці.
Для Венено, як і для багатьох кубинців його верстви, життя скидалося на веселий сад, у якому можна робити що завгодно. Часом він розважався тим, що, скеровуючи машину на пішоходів, дивився, як вони злякано тікають, а потім глузливо дорікав їм верескливим голосом: «Гей ви, чи вам повилазило?» А особам ніжної статі лагідно радив: «Не гнівіть бога, сеньйоро, придбайте собі окуляри!» Отак він з вітерцем катав веселих клієнтів і розважав їх кумедними пригодами. Щоправда, того вечора він забавлявся менше, бо недавно сплатив штраф за порушення вуличного руху, але позирав на горопашних пішоходів із звичайною зневагою і раз у раз глумився з законів. Коли вулиця була вільна, він обертався і розмовляв з пасажирами. На проспекті Малекон навіть випустив з рук кермо і сказав сміючись:
— А ви знаєте, що вчора ввечері мене мало не забрали до в'язниці?
Венено розповів, що йому часом доводиться возити людей, які наймають машину, підбирають на розі жінку і велять їхати на Гуанахай. От і цього разу він зробив так, як йому наказали: зупинив машину в безлюдному місці коло гайка і став чекати. Десь через годину з'явилися тільки чоловіки й сказали йому, щоб повертав до міста. Спочатку він подумав, що ці розбійники вчинили злочин, але потім довідався від них, що вони таким чином розважаються: роздягають жінку, б'ють її по сідницях поясами і покидають голу серед лісу. Та жінка, що була, як видно, не з простих грішниць, стерпіла тяжку образу й нікому не поскаржилась. Проте в поліції не знати як довідались про все й викликали її на допит. І він, Венено, теж почув ім'я цієї особи.
— Як же її звати? — спитав Пако.
Венено завагався, чухаючи потилицю. Нарешті сказав:
— Присягнися, що нікому не вибовкаєш. Навіщо всім знати, що діється в моїй машині. Адже тоді ніхто не захоче в неї сісти… Це якась вдова на прізвище Ріскосо… Вона сама добилася, щоб поліція не давала ходу цій справі, а мені заплатила п'ятдесят песо за мовчання.
Рохеліо лячно стрепенувся, але зразу ж отямився і не сказав, що знає цю жінку. Удавано байдуже спитав:
— А вони? Хто вони такі?
— Хулігани! — багатозначно відповів Венено і знову міцно вхопився за кермо.
Повернули до парку Масео і, проскочивши Прадо, виїхали на берег моря, до якого не може лишитись байдужим жоден гаванець. Рохеліо і Пако поклали на коліна сомбреро і з виглядом завойовників усміхалися до жінок, жадібно вдихаючи п'янке повітря. На м'якому сидінні, заколисаний приємним рокотом мотора, Рохеліо зовсім забув про свою гризоту. Пас очима жінок, які проходили вулицею, і волів би володіти ними всіма. Раптом Пако торгнув його за лікоть.
— Глянь, Авіадора!
Назустріч їм плив розкішний сірий двомісний автомобіль, який вела розмальована й напудрена жінка, одягнена в сукню з низьким викотом. Її повні округлі руки красиво лежали на кермі. Коло неї сидів маленький чорний служка, обличчя якого різко виділялося на тлі білої уніформи.
Проїжджаючи повз них, жінка кивнула їм по-дружньому, і чоловіки фамільярно помахали їй руками.
— З цією минулого року сталося те ж саме, що й з удовою, про яку я розповідав, — не обертаючись, єхидно кинув Венено.
— Як? Як? — в один голос вигукнули друзі. Але Венено вже каявся, що бовкнув зайве.
— Не знаю, нічого не знаю. Це секрет. Спитайте краще в неї, якщо хочете знати.
— А в твоїй машині вона не їздила?
— Ні. В моїй машині не їздила, але мені відоме все, що діється в Гавані. Будьте певні — того, що знає Венено, ніхто не знає.
Рохеліо хотів вивідати деякі подробиці, але тут Венено раптом показав на чоловіка з кістлявим, безбородим, наче втягненим у плечі обличчям та величезним горбом на спині, який весело чимчикував по тротуару. На ньому були смугасті штани, стара фланелева сорочка-американка і хвацько збите на потилицю сомбреро.
— Ріголетто! — гукнув Пако.
Венено зареготав.