— Ну, як моя робота? Якби не боліли пальці, шила б за день дюжину спідниць.
Ріголетто обвів очима купи матерії та спідниць, потім зворушено глянув на кравчиху. З обличчя нещасного горбаня спала маска лукавства та цинізму, і воно враз проясніло від ніжного почуття, що зігрівало душу. З того часу, як він узнав Тересу, ця квартира стала його улюбленим притулком, де він проводив найкращу години свого життя. Тереса була єдина, кому він звіряв свої таємниці, а вона теж щиро розповідала йому про себе. Розмова у них завжди була дотепна та весела; Ріголетто з легкою іронією кепкував над собою. Так Тереса довідалась, що він живе разом із бабусею, мало не дев'яносторічною сеньйорою, на яку витрачає всі гроші, які йому вдається добути. Його справжнє ім'я було Еміліо, батько прижив його з хористкою театру «Сервантес», але згодом покинув сина, а мати в свою чергу віддала хлопчика добрій бабусі, яка й виховала його.
У три роки запущена хвороба Потта[4] залишила його горбатим на все життя. Батько емігрував до Бразилії, звідки спочатку надсилав гроші на сина, але невдовзі помер в аргентинській пампі. Тяжке життя змалку навчило Ріголетто нахабства й жорстокості.
— Якби мої шанувальники дізналися, — казав він Тересі,— що я живу разом з бабусею, то одразу втратили б до мене повагу. На світі лише двоє знають про це, як і про те, що мене звати Еміліо, — вона і ви.
Тереса сердечно ставилася до нового друга і відверто признавалась йому, що тужить за коханим, тимчасом як перед Домінгою, котра все бачила й знала, приховувала своє горе. Часом вона була відвертіша й ніжніша з Ріголетто, аніж з Рохеліо, — може, тому, що зберегла незайманою сестринську любов. Говорила до нього лагідно, називаючи на ім'я, і щиро ділилась усіма своїми прикростями. Коли Рохеліо перестав давати гроші на харчі та утримання дітей у школі — тепер він платив тільки за квартиру, — Тереса попросила Ріголетто допомогти їй, і той охоче погодився. Вона дедалі розкривала душу перед нещасним горбанем, навіть не уявляючи собі, що своєю щирістю завдає йому тяжких душевних мук. Ріголетто з дитинства спрагло тягнувся до ласки, але й не мріяв про те, щоб хоч пальцем торкнутись цієї прекрасної жінки. Він був щасливий уже тим, що міг прислужитися їй, і залюбки відносив до крамниці готову роботу, притискаючи до грудей пакунок з спідницями, пошитими руками Тереси. Не раз провідував у школі її дітей і сам купував, їм гостинці, бо Тересиного заробітку вистачало тільки на плату за пансіон. Їжу для своєї «донечки» постачала Домінга: двічі на день приносила з кухні, де працювала, сякі-такі наїдки.
Отже, тепер неважко зрозуміти, чому Армандо Сінтура так легко збентежив горбаня, відомого своїм нахабством. Ріголетто так розгубився, що й досі не міг опанувати себе.
— Що це там сьогодні коїться в кімнаті студентів, Еміліо? — спитала Тереса, знову сідаючи за машину і беручись до роботи.
— То мій гріх, — відповів Ріголетто. — Вчора ввечері я написав прикажчикові з кафе, що на розі вулиці, любовну цидулу до одної жіночки. Моя красномовність припала йому до вподоби, і він дав мені за це пляшку коньяку… Сам я не п'ю, хіба що іноді за столом пригублю, отож і надумав трохи розважитись і сказав щедрому клієнтові, щоб пляшку принесли на квартиру цих славних синів вітчизни. Ото і все…
Тереса лагідно усміхнулася до нього й замовкла, швидко крутячи ручку машини і вказівним пальцем лівої руки направляючи шитво під голку. Ріголетто захоплено спостерігав її зосереджене обличчя. Нарешті, підвищуючи голос, щоб перекрити торохтіння машини, наважився сказати:
— Тересо, я сьогодні прийшов у справі, яка вас цікавить.
Вона стишила машину і приязно відповіла:
— Зараз я закінчую. Тоді пришиватиму ґудзики, і ми зможемо поговорити.
Ще кілька хвилин жінка ревно працювала, а Ріголетто мало не з побожністю милувався нею. Потім вона встала і, задоволено зітхнувши, струсонула в повітрі майже готовою спідничкою.
— От тепер я можу слухати вас, Еміліо.
— Це кілька слів. Здається, я таки допоможу вам улаштуватись на роботу з непоганою платнею. Мені вже пообіцяли. Од вас я піду туди по остаточну відповідь.
Тереса скрушно глянула на нього.
— Це мені не підходить. Рохеліо не хоче… Ріголетто спохмурнів.
— Чому?
— Каже, що я не досить стара, — відповіла вона, ніяково опускаючи очі.
— Це ж казна-що! — обурився Ріголетто. — Вам було б куди легше, аніж отак майже задурно гнути спину. Та й заробляли б утричі більше…
Він подумав, що несправедливо ставити жінці свої вимоги, нічого їй не даючи. Але змовчав. Лише кинув іронічно:
4