— Але за це ти поставиш, мені могорич, — весело мовив він.
— Сплачу за все! — урочисто присягнувся горбань.
— Уперше в житті! — глузливо докинув Вікторіно, махнувши рукою на прощання.
Дон Рудесіндо Сармієнто, великий філантроп, президент кількох благодійних асоціацій, того дня скликав у своїй конторі високоповажних членів однієї із спілок. Малося обговорити розподіл швацьких машин між бідними робітницями, план благодійної лотереї, визначення премій доброчесним матерям і ще декілька дрібніших питань. Господар, в ошатному костюмі та білому жилеті, до якого був прикріплений золотий ланцюжок від пенсне, із дбайливо розчесаною сивою бородою, шанобливо зустрічав гостей обдаровуючи кожного привітною усмішкою, що осявала його обличчя завжди, крім тих випадків, коли він звертався до своїх службовців — з ними завжди був сухий та деспотичний. До невеликої вітальні, що містилася за купами краму, позносили стільці та крісла, а на стіл, який стояв посередині, два хлопці з кафе «Інглатерра» поставили срібні чашечки на пунш та пляшки старого шампанського з позолоченими, закрученими дротом шийками.
Дон Рудесіндо не квапився. До високих кубинських осіб, що зібралися в його домі, він ставився з іронічною повагою, як і всі заможні іспанці, котрі не мають чого перед ними запобігати. Його сини не були такі лояльні: вони не приховували своєї зневаги до цих людей і наділяли їх образливими прозвиськами. І через те дон Рудесіндо опинився в досить скрутному становищі. Анхелін, якого пропонували обрати на секретаря асоціації, затявся, і бідолашний комерсант не знав, що сказати членам ради, які зібралися в його домі.
О третій прибув пунктуальний генерал Барроте, і, побачивши його автомобіль, Сармієнто побіг у контору, де працював син.
— Тобі треба бути, Анхеліне. Приїхав генерал, і я непокоюсь.
— Ні, батьку, ці люди мені осоружні, ви ж знаєте. Скажіть, що я нездара, ледар абощо.
— Одне слово, викручуйся сам, як знаєш… — образився старий.
— Ви — іспанець, батьку, до того ж маєте з ними ділові стосунки. Ну, а я — кубинець, а. чесні кубинці повинні якось боротися з цими нахабами… — І, зневажливо відмахнувшись, втупив очі в грубезну конторську книгу.
Старий задоволено посміхнувся, бо в душі й сам поділяв синові думки. Проте визнав за краще промовчати й квапливо пішов назустріч генералові.
— Ось і я, доне Рудесіндо. Як завжди, перший, правда ж?
Барроте був велетень з волохатими руками та засмаглою, наче в селюка, шкірою, на якому анітрохи не позначилися довгі роки життя в столиці на багатих синекурах[6]. Широкоплечий, міцно збитий, з відкритим повнокровним обличчям, він тримався дуже безпосередньо і своєю простакуватою сердечністю одразу привертав до себе людей. Він подав комерсантові руку, що скидалася на довбню, і міцно стиснув його тендітні пальці.
На відміну од Монго Лукаса, Барроте був не шарлатан, а справжній герой, що зазнав на собі всіх знегод у війні за незалежність. Його вада полягала в тому, що він не мав сили відмовитись од скуштованих утіх. Його вабили жінки та легке життя, і він навіть не думав, чи його діяльність відповідає суворим принципам революції. Але попри все те був доброю людиною і чесним патріотом, чи, як казав дон Рудесіндо у приватних розмовах, одним з найпорядніших представників цього племені.
— Ви владнали свою справу, доне Рудесіндо?
— Яку? З міністерством охорони здоров'я? Де там, чоловіче добрий! Вони наполягають, щоб я позабивав нори навіть у пральні. Це казна-що!
— Та ви не побивайтеся так, звіртеся на мене.
— Вони накладуть штраф…
Генерал голосно зареготав.
— Я сказав, не побивайтеся. Будьте спокійні, не накладуть…
Прийшли Чіверо й Пако, і вони обірвали розмову, щоб потиснути їм руки. Сенатор виступав з апломбом великої людини, випромінюючи навколо себе зверхню люб'язність. Поважний і коректний Пако, в темному, пошитому за останньою модою костюмі, слідкував за ним, наче тінь. Після взаємних привітань генерал знову звернувся до Сармієнто, хизуючись своїм величезним впливом у високих сферах:
— Якби ви сказали мені зразу, то вам би не було чого турбуватися…
— Про що це ви? — поцікавився Чіверо.
— Та про отой наказ міністерства охорони здоров'я щодо знищення мишей, — пояснив борець за свободу.
— А-а, так, так. То слушна ухвала, і її слід неухильно виконувати, а надто вам, нашому другові…
Щоб дістатися до вітальні, треба було перейти через склад товарів. Пако насторожено позирав на двері, знаючи, що Монго Лукас теж належить до благодійної асоціації. Хоч той нічого не знав про його пригоду в готелі, Пако мався на бачності і в думці проклинав сенатора, якому заманулося пристати до благодійної справи.