— А людина ж буквально згоріла на роботі! Послали його з паперами до тресту на машині начальника нашого… Вже як назад повертався, врізалася та машина в бензовоза. Одним словом, нічого від них не лишилося — ні від бензовоза, ні від машини нашого начальника. Тільки течку з паперами неушкодженою знайшли потім на місці катастрофи. Уявляєте? Течка вціліла, а людини нема. Як же так?.. Я й почав згадувати. Морочився, сушив собі голову. Відчуваю, й спогадів виразних теж не залишилося. Принаймні чогось такого, про що варто було б згадати…
Приходила людина на роботу, віталася, бралася за папери, про щось гомоніли з нею співробітники. Якісь думки та людина висловлювала. От лишень які? Наче й не дурний був хлопець. Зірок з неба не хапав, але ж і не зовсім безголовий. Не базікало, але й не мовчун. Це я точно пам’ятаю. Тільки про що ж він говорив? Якби ж то ми одне одного слухали під час розмов. А то говоримо, говоримо, викладаємо своє, а чуже пускаємо повз вуха. От і не можу сьогодні згадати навіть, за яку футбольну команду вболівав небіжчик, яка пора року йому подобалася, якої думки він був про нашого начальника. Часом здається — згадав. Аж потім з’ясовується — то не його, а мої думки, слова, почуття.
Поцікавилися особовою справою. І там небагато вичитали. Спробуйте з’ясувати, що воно за один з такої інформації: років — тридцять три. Вчився. Закінчив без відзнаки. Працював. Не володіє. Не був. Не має. Не обирався. Не нагороджувався. Одружений. Дітей не залишилося. Навіть дітей після нього не залишилося! Ні дітей, ні спогадів!
Ми його, звичайно, урочисто поховаємо. Що не кажіть, людина загинула при виконанні службових обов’язків. Та від тих спроб щось згадати про небіжчика якась невиразність у всіх залишилась, немов у чомусь винні. Настрій і у мене і в колег моїх зіпсовано. От я й надумав — дай забіжу до свого сусіди-літератора, може, він лихові зарадить. Вигадає сяку-таку історійку. Не для промов — для нашого душевного спокою. Нам байдуже яку, аби кілька яскравих подробиць у ній знайшлося. Для нашої куценької пам’яті. Хай живе він у ній. Може, й не такий, яким був насправді. Принаймні це краще, аніж зовсім нічого…
Сусіда мій аж впрів від того незвичного довгого монологу. А мені було приємно усвідомлювати, що хтось так високо поціновує твої скромні літературні можливості. Марнославство, прагнення щось комусь довести спонукали мене дати згоду. Мовляв, це ми враз, це нам замість забавки.
Сусіда подякував і, ніяковіючи від завданого клопоту, пригнічений думками про людину, яка була и не була, швиденько вислизнув з мого помешкання.
«Діліться й розмножуйтесь»
Так я лишився на самоті з необережною своєю обіцянкою.
Жартівливий настрій, відчуття власної всемогутності швидко минули. Лаяв себе подумки: «Ач, який мудрагель знайшовся. Фантазією своєю чванишся? А куди вона тебе і всіх причетних і непричетних до цієї справи може завести?! Довигадуєшся! Довидумляєшся!… Воно все чортзна-куди може повернути. Про наслідки ти подумав? Підрахував? Передбачив все до найменшої деталі?»
І тут я поклав собі, що обмежусь традиційним некрологом з тих, які наша вечірня газета друкує після телепрограми, але перед об’явами про нові передплатні видання. Хай уже сусід вибачає!
Як там пишеться: «Пішов від нас… Народився… Закінчив… Працював невтомно… Користувався повагою… Світла пам’ять… Група товаришів…» І досить. На дідька їм здалося щось інше?!
Розмов про трагічну катастрофу вистачить колегам небіжчика принаймні на півроку. А там прийдуть до контори інші працівники. Подробиці біографії невдахи, який згорів на роботі, навряд чи їх цікавитимуть.
Та й чи вартий він моїх творчих мук? Така собі канцелярька миша, потенційний бюрократ, стандартизований до краю обиватель, в якого нічого свого, власного, оригінального за душею не було. Ні звичок. Ні думок. Ні почуттів. Ні темпераменту. Спробуйте з того нічого щось гідне людської пам’яті виліпити!
Хоча, стривайте, все-таки після нього щось залишилося. Течка з паперами на місці катастрофи. Течка і… нічого. А чому б і не спробувати? Відсутність біографічних подробиць не буде стримувати мене, не заважатиме. Я ж навіть не спитав, як його прізвище, ім’я та по батькові, як зветься контора, де він служив разом з моїм сусідом. Це звільняє мене від необхідності бути дріб’язковим протоколістом. Можна відразу виходити на узагальнення, таврувати, брати на кпини не людину — ні. Явище! Тип! Зло!!!
Мої замовники, напевне, воліли б мати щось сиропно-рожеве, настояне на пелюстках з місцевкомівського жалобного вінка. Вони не розуміють, не знають, не здогадуються про те, що взірцевих героїв забувають швидко і назавжди. На довше затримуються в пам’яті ті, хто закаляний презирством, нікчемністю, підлістю.