Отже, засукавши рукава, почнемо.
Нагла загибель героя — це єдина вірогідна інформація, яку мені запропоновано. В ній початок і кінець всього, що я знаю. Власне, кінець.
Чому кінець? Він же, мабуть, і на світ з’явився нагло. Його не хотіли. У батьків мого героя були зовсім інші плани. Тими планами друга дитина не передбачалася… Бачите, щось уже вимальовується в порожнечі невідомості, оповитій густими туманами буденності. З’явилися батьки. Старший брат чи сестра. Краще брат, з дівчатами завжди почуваєшся невпевнено. І потім, всі ми потайки мріємо про спадкоємця, а не про спадкоємицю. Такий собі королівський комплекс. Корону щоб було кому передати чи бодай прізвище.
Звідки ж я взяв того брата? Тут все просто, все зумовлене тією ж таки непередбаченою появою мого героя на світ божий.
Несподіванки, випадок найчастіше гостюють у людей обачних, у тих, хто все до дрібниць розраховує, вимірює, прагнучи будь що їх уникнути.
Батьки мого героя були людьми обачними, далекоглядними. Дбали про своє майбутнє, думали про той віддалений час, коли до них прийде старість, яку комусь обов’язково треба буде доглядати. Так з’явилося перше дитя. Воно повинно було стати й останнім. Слідом за ним планувалося будівництво власного будиночка. Щоб було де віку доживати.
Будівництво почали на віддаленій околиці міста. У клопотах про цеглу, дошки, цемент чогось не догледіли, в чомусь прорахувалися. Коли похопилися, відвернути незаплановане, непередбачене не змогли. Саме треба було збиратися за дефіцитною бляхою для покрівлі, а тут така неприємність…
Тож батько поїхав за бляхою, а матір повезли до пологового будинку. У неї молоко ледве не перегоріло, поки дочекалася записки: «Поздоровляю! Дешеве і не гірше, ніж у людей!»
Може, на все життя в нашого героя залишився смак того гіркого материного молока. І батькове золоте правило — «не гірше, ніж у людей» — назавжди увійшло, в його свідомість.
Вже потім належним чином поцінував він батькові мудрі слова, їх універсальну зручність. Людей багато, і ти, завжди маєш змогу обрати найбільш вигідний для себе зразок.
Під знаком тієї бляхи пройшло все дитинство героя. Батько в чомусь прорахувався. Дуже скоро з’ясувалося, що покрівля не лише не гірша, а й набагато краща за інші. Це привернуло до неї непотрібну увагу. Хтось щось почав з’ясовувати, про щось здогадуватися, щось підозрювати. Пішли суто риторичні, але в’їдливі питання: «Де оце чесні люди таке диво знаходять?»
У пам’яті нашого героя викарбувалася картина: мати показує сусідкам якісь папірці, примовляючи: «Ну чого це люди язиками плещуть? Ну чого? Ми ж по закону. Як люди — так і ми». Сусідки зітхають разом з матір’ю над тими папірцями, скрушно хитають головами і… не вірять. Коли з роботи приходить батько, негайно інформують про денні балачки: «А вона, стара відьма, губи підібгала, головою трясе і не вірить. По очах бачу: не вірить. Буде й далі язиком плескати. Щоб їй заціпило, дурепі чорноротій!»
Від частого користування папірці, що ними засвідчується законність покрівлі, стають ветхими й розповзаються на шмаття. З того шмаття встигають зняти копії. Оригінал тепер вже нікому не показують. Він лежить у шухляді, де зберігаються метрики дітей, шлюбне свідоцтво і паспорти. І наш герой на все життя затямив: погано, коли ти бодай бляшаною покрівлею вирізняєшся серед гурту.
Але и гіршими за інших в будиночку на околиці бути не хотіли. На «гірших» тицяли пальцем, у дитячому фольклорі того приміського селища вони, напевне, заміняли собою всяких там людожерів, вовкулак, розбійників та різну подібну казкову нечисть. «Гірших» було багато, вони розподілялися на категорії, розряди, класи. Найнижче стояли селищні алкоголіки та інтелігенти.
З алкоголіками наче все ясно. А от як інтелігенти потрапили до цієї компанії, треба пояснити.
Коли тебе змалечку навчають того, що людина в капелюсі і окулярах варта лише презирливої посмішки, то ти і в двадцять років довго сушитимеш голову над проблемою власних окулярів і власного капелюха. Коли тобі з року в рік будуть товкмачити, що драні штани прямо пов’язані з стосами книг, які щоднини сусіда заносить до своєї критої толем хижі, то в тридцять три роки ти запишешся в чергу на повне зібрання творів Дюма-батька тільки через всотане з молоком матері правило: і ми не гірші за інших.
Інтелігентів, на жаль, в селищі було небагато, інакше мій герой, певна річ, ніколи б не вибився в службовці контори, де чигала на нього нагла смерть. Заскоруз би на присадибній ділянці в своїй неприязні до інтелектуальних професій.