Хоча, хто знає… В тій неприязні, повсякчасному збиткуванні було й щось заздрісне. Якусь таємницю несли в собі ті люди в драних штанях. Для них книга, музика, квіточки замість грядок з кропом і морквою мали незбагненну, але безперечну вартість. Зрештою батьки були не проти того, щоб їх сини набули якихось інтелігентних професій, тільки б не втратили при цьому вміння жити не гірше за людей.
Якби автор цих рядків мав удосталь вільного часу, з тієї роздвоєності можна було вивести причину катастрофи, обумовити нею внутрішній крах героя, що передував тому вогняному спалаху десь на розі вулиць Діагональної та імені Нестора-літописця. Тільки не хочеться з цим розводитися. Була роздвоєність чи не було її — мене не обходить. Чомусь більше хвилює околиця з її моральними приписами і законами, високими парканами і лютими кудлаями, грядками помідорів і першими телевізійними антенами.
Телевізійні антени вставали на дахах, мов прапори над баштами захопленого після тривалої облоги міста. Ними визначалося соціальне й матеріальне становище.
На якийсь час поняття «не гірше, ніж у людей» втратило всі інші значення, крім одного — є над твоїм дахом антена чи нема. Тут вже ніщо не могло переважити — ні нова сукня господині, н і костюм господаря, ні велосипед їх синів.
Він все життя пам’ятав той вечір, коли, гарно вбрані, вийшли вони всією родиною на проходку. Йшли, а мати крізь зуби рахувала антени: «У Петренків є. І в Колобжицьких є. Навіть та псявіра Амінодавівна поставила… Диви, диви, і Пороскевичі вже тичку над своєю халупою підняли. От тобі, чоловіче добрий, і не гірше, ніж у людей! Та мені вже на вулицю соромно потикатися! О, і Тарасенки дивляться, щоб їм очі повилазили! А плакалася ж стара про нестатки свої і про чоловіка-алкоголіка розводилася!»
Відступати далі було нікуди. Наступного дня батько вибрався на дах і пришпандьорив там височенну антену.
Ще років зо два не було в них телевізора. Ще років зо два вони намагалися не пускати до вітальні цікавих сусідок, але зовні все виглядало не гірше, ніж у людей. Навіть трошечки краще, бо їх антена була найвищою в селищі.
Вчився він посередньо. Якби не щоденні батькові напучення, якби не суворі материні заходи, якби не їх прагнення, щоб все було не гірш, ніж у людських дітей, успіхи в навчанні були б зовсім мізерними.
Тут, можна сказати, йому трохи пощастило. Особливою прихильністю батьків він ніколи не користувався через оту свою несподівану, несвоєчасну появу на світ. Тож перепадало йому завжди трохи більше, ніж старшому братові. Брат за двійку діставав хіба що стусана, а для меншого завжди знаходився замашний батьків трофейний пасок. Особливої любові до науки подібні рішучі заходи не викликали, але таку-сяку повагу до неї було надійно закарбовано на різних м’яких частинах тіла. Це й зумовило його досить успішне просування шкільними сходинками.
Брат до інституту не вступив, хоч на той час батьки, змінивши своє ставлення до інтелігентних професій, були не від того, щоб їх діти вийшли в люди. «Підеш у заочники, — категорично зажадали від старшого свого сина-спадкоємця. — Із заочників теж люди бувають».
Та не про старшого брата в нас мова. Мені чомусь здається, що він у заочники не потрапив, а продовжував справу свого батька на околиці, продовжував не без успіху, заходившись вирощувати ранні помідори в саморобній теплиці. Час від часу я зустрічаю його на базарі. З усього видно: живеться старшому непогано. Обходиться спокійненько без зайвих знань.
А наш герой до інституту вступив. Там ще, на жаль, не навчились відрізняти повагу до науки закарбовану трофейним паском, від справжньої любові. Захеканим, заклопотаним екзаменаторам буває важко встановити, і який спосіб наповнювалися знаннями голови їх абітурієнтів, а потім виправляти помилку буває складно, особливо тоді, коли маємо справу з людиною, що з молоком матері всмоктала золоте правило: не гірше, ніж інші.
Небіжчик досить легко пристосувався до інститутського життя. Стала в пригоді батькова наука: в усьому й скрізь не виділяйся серед гурту, бо можуть бути неприємності, користуйся спокійно, без вагань тим, що люди кажуть, що люди вважають, що люди люблять, ненавидять, таврують, навіть їх мріями користуйся. Наука не така вже складна, коли свого не маєш. Своїх думок, уподобань, прагнень, планів, про мрії вже й не згадую.
Тож чуже легко, без непотрібних ускладнень входило йому в голову, наповнювало її. А потім теж легко і безслідно почуте, підслухане, запозичене вихлюпувалось у розмовах, суперечках, навіть на екзаменах і семінарських заняттях.