Він не зажив, правда, слави інтелектуала-оригінала, але й дурнем його ніхто не вважав. Якби ще батько продовжував лупцювати молодшенького, якби не зрікся свого трофейного паска, хто знає, може, наш герой закінчив би інститут навіть з відзнакою, що відкрило б перед ним осяйні вершини науки.
Цього, на жаль, не сталося. На жаль, звичайно, для сина, а не для науки. І синові довелося вислухати чергове батькове напучення: «Розумні люди після інституту на периферію не їдуть, там їм робити нема чого». Син до цього міг сам і не додуматися. З притаманною йому легкістю рушив би куди-небудь світ за очі (і, до речі, залишився б досі живим і здоровим).
На сімейній раді вирішено було, що старенькі батьки заради врятування сина від периферії можуть і розлучення взяти. Офіційно. За всіма правилами. З довідками. Після цього батьки ділять будинок, а сини ділять батьків. На руках у випускника, якому загрожує від’їзд чортзна-куди, залишається старенька, якій треба допомагати, їй потрібна любов і повага, про її старість треба дбати повсякденно і без виїзду за межі міста. Про батька теж треба дбати, але це хай робить старший брат, щоб сиротою не почувався.
Чомусь мені здається, що там, в конторі, де працював небіжчик, історія про поділ будинку і батьків має непогані шанси залишитися надовго в пам’яті співробітників. Це вам не зіткнення автомобілів, після якого нічого не лишилося. Крім течки з паперами. Історію поділу батьків можна розцяцькувати якими завгодно барвистими деталями і подробицями, обсмоктувати довго і смачно.
Батьків було поділено як таких, що не зійшлися характерами. Наш герой з старенькою хворою матір’ю на руках залишився в місті й невдовзі влаштувався на роботу до контори, яка завтра бучно його ховатиме. Після цього батьки відсвяткували своє срібне весілля. Гучно відсвяткували. Не гірше, ніж інші це роблять.
На той час люди з цієї та деяких інших околиць почали розселюватись по нових житлових масивах. Та й самі околиці, забудовані будиночками, хатами, хижами, куренями, зникали, лягали під ударами бульдозерів, скреперів, екскаваторів. Мить, коли впадуть стіни будинку, вкритого дефіцитною бляшаною покрівлею, невблаганно наближалася.
«Які квартири люди одержують!» — почав батько розмову за весільним столом.
«Які?» — поцікавився щиросердо трохи підпилий старший брат героя.
Батько пустив його питання повз вуха і продовжив:
«А що ми одержимо, коли моїх синів бог розумом обділив? У людей діти як діти…»
«Та чого це ти, батю, виступати почав? Чим ми тобі не вгодили?» — образилися сини.
«Тим, що ходить подвір’ям двійко здоровенних бугаїв (один навіть з інститутським дипломом), а про їхнє майбутнє старий батько повинен думати. Що ми одержимо, як почнуть цю халабуду ламати? Щонайбільше дві окремі квартири. Двокімнатні. Що люди в подібних випадках одержують? Не знаєте? Так-от — люди одержують по чотири квартири. Поділитися тільки вчасно треба».
«Так ми щойно ж поділилися!» — здивовано загукали сини.
«Далі треба ділитися. Одружуватися вам треба, чорти ледачі. Дітей плодити терміново, не гаючись. Розмножуватися, одне слово. Розмножуватися будь-якими засобами. Щоб багато нас було! Чим більше, тим ліпше! Ділитися й розмножуватись!»
Ви можете цілком слушно зауважити, що гасло старого батька — біологічний нонсенс, нісенітниця тобто. Кожному школяреві відомо: поділом розмножуються тільки найпростіші живі істоти, ну, там різні амеби, інфузорії, сухотні мікроби…
Може, воно й справді так, але на околиці в дні, що передували її остаточній ліквідації, розмноження відбувалося саме тим способом, який рекомендував старий. І сини (навіть той, що мав вищу освіту) батька зрозуміли.
З старшим, як завжди, не було зайвого клопоту. Він давно вже нагледів собі моторну молодичку, продавщицю овочевого прибазарного магазину, якій потрібна була міська прописка. Йшлося тільки про те, що (крім своїх жіночих принад) вона запропонує за прописку. Тривалий час менш ніж на «Москвича» старі не погоджувалися. («Люди вже он „Волгою“ їздять. А ми хіба гірші?»)
З огляду на критичний розвиток подій, вирішено було поступитися мрією про машину. «Вистачить тобі й мотоцикла! — відрізав батько. — А нам із старою — два холодильники».
«На дідька вам два холодильники? — поцікавився молодший син, якому диплом не додав необхідної житейської мудрості. — Це ж ви тільки про людське око розлучені, а насправді…»
«А насправді, коли прийде комісія, яка переписуватиме всіх мешканців цього сараю, можуть спитати: чому це зовсім чужі люди, як оце ми з твоєю матір’ю, дурнику, користуються одним холодильником? І не тільки спитають. Ще й напишуть куди слід. Хоча б і до твоєї задрипаної контори. Що це у вас, мовляв, там за пройдисвіт працює? А з двома холодильниками нас не вхопиш голими руками…»