— О’кей. Раніше збирали?
— Ніколи,— відповів Том.
— Ну, збирайте обережніше. Щоб ні побитих фруктів не було, ні падалиць. Побиті не приносьте, ми їх не приймаємо. Ось кілька відер.
Том узяв тригалонне відро і подивився на нього.
— Дно все як решето.
— Авжеж,— сказав короткозорий клерк.— Це щоб запобігти крадіжкам. Усе правильно — йдіть у цю секцію. Починайте.
Четверо Джоудів узяли відра й попрямували до саду.
— А вони не маніряться, часу не гають,— сказав Том.
— Христе Всемогутній,— мовив Ел.— Хочу в гаражі працювати.
Батько слухняно йшов на ділянку. Раптом він обернувся до Ела.
— Ану мовчки йди,— сказав він.— Повсякчас тільки те й робиш, що скімлиш, жалієшся, як бик хропеш і надима’шся. Не такий ти здоровий лоб, аби я тобі не всипав.
Елове обличчя почервоніло від люті. Вигляд у нього став загрозливим. Том підійшов до нього ближче.
— Годі, Еле,— спокійно сказав він.— Хліб і м’ясо. Ми повинні мати їх.
Вони почали зривати фрукти і скидати їх у відра. Том аж бігав. Одне відро, два відра. Він випорожнював їх у ящик. Три відра. Ящик повний.
— От я й нікель[34] заробив,— крикнув Том своїм.
Він підхопив ящик і поспішив до приймального пункту.
— Отут на нікель,— сказав він контролеру.
Той зазирнув до ящика, перевернув персик чи два.
— Складай отам. Це брак,— сказав він.— Я ж казав, аби не били. Ви їх що, з відра так і вивалювали? Ну от, кожен чортів персик побитий. Не можу цей ящик прийняти. Або їх обережно складайте, або працюйте задарма.
— Чому... чорт забирай...
— Полегше. Я ж вас попереджав до роботи.
Том похмуро потупив очі.
— О’кей,— сказав він.— О’кей,— і він швидко обернувся до інших родичів.— Можете теж звалювати,— мовив він.— У вас те саме, що і в мене. Такого не приймуть.
— Якого чорта!..— почав Ел.
— Тре’ легше складати. У відро не можна кидати. Тре’ класти.
Вони знову взялися до роботи і цього разу виконали все акуратно. Ящики наповнювалися повільніше.
— Б’юсь об заклад — можемо помізкувать і чимось зарадить,— сказав Том.— Якщо Руті, або Вінфілд, або Ружа Шаронська просто перекладатимуть їх до ящиків, ми б швидше впорались.
Він ніс свій новий ящик на прийом.
— А це коштує нікель?
Контролер подивився на персики, копнув кілька шарів.
— Ці кращі,— сказав він і позначив у себе ящик.— Просто акуратніше.
Том поспішив до своїх.
— Я нікель заробив,— крикнув він.— Я нікель заробив. Нам тре’, аби за двадцять разів долар був.
Вони стабільно працювали до полудня. За деякий час їх знайшли Руті з Вінфілдом.
— Ви повинні працювати,— сказав їм батько.— Вам тре’ обережніше перекладати персики в ящики. Отут, сюди, по одному за раз.
Діти присіли навпочіпки і почали брати персики з додаткового відра, а біля них уже вишикувався ряд нових відер. Том ніс повний ящик до пункту.
— Це сім,— сказав він.— Це вісім. Сорок центів ми заробили. Буде добрий шмат м’яса за сорок центів.
Полудень минув. Руті спробувала піти геть.
— Я втомилася,— заскиглила вона.— Мені тре’ відпочити.
— Лишайся там, де сидиш,— сказав батько.
Дядько Джон збирав плоди повільно. Він наповнював одне відро, поки в Тома були готові вже два, і не міняв темпу. По обіді прийшла мати, човгаючи ногами.
— Я б раніше прийшла, та Ружа Шаронська зомліла,— сказала вона.— Раз — і зомліла. Ви персиків наїлися,— звернулася вона до дітей.— Ну, з цього вас пронесе.
Мамине кремезне тіло спритно рухалося. Вона швидко відмовилась од відра і складала все у фартух. Коли сонце зайшло, усі вони зібрали двадцять ящиків.
Том поставив на землю двадцятий ящик.
— Вакс,— мовив він.— Доки нам працювати?
— Працюйте, доки не стемніє, доки ще видно.
— Ну, а можемо ми зара’ в кредит узяти? Матері тре’ щось купити поїсти.
— Звісно. Я вам зараз листок видам на долар.
Він щось написав на клаптику паперу і простягнув Томові. Той передав записку матері.
— Ось вона. Можете купити щось у крамниці на долар.
Мати відставила відро й випростала плечі.
— Сутужно спершу, правда?
— Ага. Але ми швидко звикнемо. Ліпше купіть щось поїсти.
Мати спитала:
— Що б ти хтів поїсти?
— М’яса,— сказав Том.— М’яса і хліба, і велике горня кави з цукром. Величезні кавалки м’яса.
Руті заголосила:
— Ма’, ми стомилися.
— Ліпше зі мною ходіть, ну.
— Ледь почали, а вже стомилися,— мовив батько.— Гасають, як дикі кроленята. Не буде з них добра, як віжки не затягнемо.
— Скоро облаштуємось, і вони до школи підуть,— сказала мати.
Вона поволі попрямувала геть, а Руті з Вінфілдом боязко рушили за нею.
— Ми повинні працювати весь день? — запитав Вінфілд.
Мати стала очікувально. Вона взяла сина за руку і так повела.
— Це неважко,— сказала неня.— Вам ліпше буде. І помагайте нам. Якщо ми всі працюватимемо, то скоро житимемо в гарненькому будиночку. Ми всі повинні помагати одне одному.
— Але я так стомився.
— Я знаю. Я теж утомилась. Усі зморились. Але тре’ про інше думати. Думай про те, як до школи підеш.
— Не хочу до школи. І Руті не хоче. Ці діти, які до школи ходять... ми бачили їх, ма’. Гидотні! Обзивають нас «окі». Ми їх бачили. Я не піду.
Мати з жалем подивилася згори вниз на його солом’яне волосся.
— Не роби нам зара’ ніяких неприємностей,— благала вона.— От коли ми на ноги станемо, можеш бешкетувати. Але не зара’. Зара’ на нас сті’ки всього звалилося.
— Я з’їла шість персиків,— сказала Руті.
— Ну й матимеш бігунку. А туалет од нас не близько.
Крамниця була великим сараєм з рифленого заліза. Вітрини не було. Мати відчинила двері та зайшла. За прилавком стояв маленький чоловічок. Він був зовсім лисий, а голова блідо-синяво полискувала. Широкі брунатні брови були так високо підняті, що наче створювали склепіння, і обличчя від цього здавалося здивованим і трохи наляканим. Ніс був довгий і тонкий, схожий на пташиний дзьоб, а ніздрі заросли світло-каштановими кущиками волосся. На рукава блакитної сорочки він надів чорні сатинові нарукавники. Він сперся ліктями на стійку, коли мати зайшла.
— Добридень,— привіталася вона.
Він з цікавістю подивився на неї. Півкола брів над його очима злетіли ще вище.
— Вітаю.
— У мене тут дозвіл на долар.
— Ви можете накупити на цілий долар,— мовив він і верескливо захихотів.
— Так, сер. На долар. Один долар.
Він махнув рукою, показуючи товар.
— Будь-що з цього.— Він акуратно поправив нарукавник.
— Гадаю, я хтіла би шматок м’яса.
— Усі сорти є,— мовив він.— Фарш, волієте фаршу? Двадцять центів за фунт фаршу.
— Здається, задорого. Здається, того разу фарш за п’ятнадцять був, я купляла.
— Ну,— він стиха засміявся,— і задорого, і все ж недорого. От поїдете до міста по фарш і задля пари фунтів переведете галон бензину. Тож бачите, це недорого, бо ж у вас нема галона бензину.
— А ви теж не переводили галон бензину,— суворо сказала мати,— аби привезти фарш сюди.
Він весело засміявся.
— Ви так міркуєте — тоді все догори дриґом виходить,— сказав продавець.— Ми не купляємо це, ми продаємо. А якби ми це купляли, то була б різниця.
Мати сунула два пальці в рот і, насупившись, замислилася.
— Та це все скидається, ніби тут самі хрящі.
— Я не гарантую, може, воно не звариться,— відповів продавець.— Я не гарантую, що сам би таке їв, але мало чого я не робив би.
Мати на мить люто подивилася на нього. Але опанувала себе і стримала голос.
— У вас що, нема дешевшого м’яса?
— Супові кістки,— відповів він.— Десять центів за фунт.