— Але ж це самі кістки.
— Так, це самі кістки,— сказав він.— Зробите добрий суп. Самі кістки.
— А є варена яловичина?
— О так! Четвертак за фунт.
— Мабуть, я м’яса не братиму,— сказала мати.— Але вони хочуть м’яса. Вони сказали, що хочуть м’яса.
— Усі хочуть м’яса — значить, треба м’яса. От фарш — хорошу партію завезли. Не марнуйте сала — буде підлива. Партія хороша. Нічого не переведете. Кісток не викидайте.
— А скі’ки боковина?
— Ну, ви шиконути хочете. Це різдвяна страва. Страва на День Подяки. Тридцять п’ять центів за фунт. Продав би вам індичку дешевше, та нема індички.
Мати зітхнула.
— Дайте мені два фунти фаршу.
— Так, мем.— Він зачерпнув бліде м’ясо на шматок вощеного паперу.— Що ще?
— Ну, трохи хліба.
— Прошу. Великий коровай, п’ятнадцять центів.
— Це ж буханець на дванадцять.
— Ну аякже. Їдьте до міста — там за дванадцять. Галон бензину. Що ще мені вам дати — картоплі?
— Так, картоплі.
— П’ять фунтів за чверть долара.
Мати загрозливо насунулася на нього.
— Ну, наслухалась я від вас. Я знаю, скі’ки це в місті коштує.
Низенький чоловічок стиснув рот.
— Тоді їдьте до міста.
Мати подивилася на свої стиснуті кулаки.
— Що це? — тихо спитала вона.— Це ваша власна крамниця?
— Ні. Я тут тільки працюю.
— Та яке тоді у вас право знущатися? Це вам що, помага чимсь?
Вона споглядала свої стерті, аж лискучі, зморшкуваті руки. Маленький чоловічок мовчав.
— Кому ця крамниця належить?
— «Ранчо Гупера», корпорація, мем.
— Це вони ціни встановлюють?
— Так, мем.
Вона звела очі, ледь усміхаючись.
— Усі, хто до вас приходить і говорить, такі божевільні, як я?
Він на мить завагався.
— Так, мем.
— Ах, ось чому ви смієтеся?
— Про що це ви?
— Отакі брудні справи робите, як ця. Це ж для вас ганьба, так? Отому так нахабно й ведетеся — що, не так?
Її голос звучав м’яко. Службовець зачаровано дивився на неї. Він не відповів.
— Ось воно як,— нарешті сказала мати.— Сорок центів за м’ясо, п’ятнадцять за хліб, чверть долара за картоплю. Ось і вісімдесят центів. Кава скі’ки?
— Двадцять центів найдешевша, мем.
— Ось і долар. Семеро з нас працювали, а заробили тільки на вечерю.— Вона роздивлялася свою руку.— Загорніть усе,— швидко мовила вона.
— Так, мем,— сказав він.— Спасибі.
Він поклав картоплю в пакет і ретельно запакував, загорнувши ріжок згори. На якусь мить він скосив очі на матір, а потім повернувся до своєї роботи. Мати дивилася на нього, а потім злегка всміхнулася.
— Як ви одержали таку роботу? — спитала вона.
— Людині ж треба їсти,— почав він, а далі провадив войовничим тоном: — Людина має право їсти.
— Яка людина? — спитала мати.
Він виклав чотири пакунки на прилавок.
— М’ясо,— сказав він.— Картопля, хліб, кава. Один долар рівно.
Вона подала йому папірець і дивилася, як продавець вписав своє прізвище та суму до бухгалтерської книги.
— Ось,— сказав він.— Тепер у розрахунку.
Мати взяла пакунки.
— Чуєте,— мовила вона.— У нас нема цукру для кави. Мій син Том, він хоче кави з цукром. Погляньте! — провадила вона.— Вони всі зара’ працюють. Дайте мені, будь ласка, цукру, я потім принесу квитанцію.
Низенький чоловічок скосив очі вбік — відвів їх од матері, намагаючись не дивитися.
— Не можу я,— тихо відповів він.— Правило таке. Інакше лихо мені буде. Мене звільнять.
— Але вони зара’ на ділянці працюють. Вони, мабуть, більш ніж десять центів зароблять. Том, він цукру до кави хоче. Він мені про це казав.
— Не можу я цього зробити, мем. Правило таке. Нема квитанції — нема продуктів. Управитель, він повсякчас мені про це торочить. Ні, не можу, я цього зробити. Не можу. Вони ж мене зловлять. Завжди на цьому всіх ловлять. Завжди. Не можу я.
— На дайм[35]?
— Узагалі, мем.
Він благально подивився на неї. І тут у нього з обличчя зник страх. Він вийняв з кишені десятицентовик і кинув до каси.
— Ось,— полегшено видихнув він. Витяг із-під прилавка маленький пакетик, розгладив і насипав туди трохи цукру, зважив пакунок і додав ще жменю.— От і все,— мовив він.— Тепер усе гаразд. Принесете мені квитанцію, і я свій дайм назад одержу.
Мати пильно вивчала його. Її рука сліпо потяглась і поклала пакетик цукру на оберемок покупок.
— Спасибі,— спокійно промовила вона.
Вона зробила крок до дверей, а коли опинилась на порозі, то повернулася.
— Я одне добре затямила,— сказала мати.— Повсякчас оце заучую, день у день. Якщо в тебе скрута чи горе — йди до бідних. Вони єдині, хто допоможе... єдині.
За нею зачинилися двері.
Низенький чоловічок сперся ліктями об прилавок і дивився їй услід здивованими очима. Муругий кіт-пампух стрибнув на прилавок і ліниво наблизився до продавця. Кіт потерся об долоню, а продавець простяг її та притиснув йому до щоки. Кіт голосно замуркотів, посмикуючи кінчиком хвоста туди-сюди.
ом, Ел, батько і дядько Джон вийшли з саду, коли вже запали непроглядні сутінки. Ноги чоловіків ледь човгали по стежці.
— Просто тягнешся, зрива’ш, а у спині простріл,— сказав батько.
— За пару днів призвичаїмось,— мовив Том.— Слухайте, татку, я після вечері піду подивлюся, чо’ то така метушня була за воротами. Це мене прямо муляє. Підете зі мною?
— Ні,— відповів батько.— Я хочу лише працювати і ні про що не думати. Здається, щойно мізки мої вгамувалися за сто років. Ні, я хочу трохи посидіти, а потім спати піду.
— А ти, Еле?
Ел відвів погляд.
— Думаю, я тут спершу довкола роздивлюся.
— Ну, я знаю: дядько Джон не піде. Сам піду. Аж кортить усе дізнатися.
— А я страшенно допитливим стану,— сказав батько,— коли все отут на лад піде — коли різних там копів поменшає.
— Мо’ вночі їх тут не буде,— припустив Том.
— Ну, не знаю. А ти ліпше мамі не кажи, куди йдеш. А то забере собі в голову, як цвях заб’є.
Том обернувся до Ела:
— А тобі не цікаво?
— Думаю, я тут табір довкола роздивлюся,— відповів Ел.
— Дівчину підшукуєш?
— Зна’ш, то моя власна справа,— ущипливо озвавсь Ел.
— Та я ж так, просто,— сказав Том.
Вони вийшли з саду на закурену вуличку між червоними халупами. Де-не-де з-під дверей блимало тьмяне жовте світло гасових ліхтарів, а всередині у напівтемряві рухалися чорні фігури людей. У кінці вулиці непорушно сидів охоронець, безпристрасно тримаючи на колінах дробовик.
Том зупинився перед охоронцем.
— Тут є де помитися, містере?
Охоронець роздивлявся його крізь півтемряву. Нарешті промовив:
— Бачиш бак для води?
— Еге.
— Ну, тут шланг є.
— А гаряча вода?
— Що ти в біса багато собі в голову забираєш? Ти що — Джон Пірпонт Морґан[36]?
— Ні,— відповів Том.— Ні, авжеж, ні. На добраніч, містере.
Охоронець зневажливо хрокнув:
— Гаряча вода... Боже ти мій. Так і ванни їм закортить.
Він похмуро дивився на чотирьох Джоудів.
З-за рогу будинку вийшов інший охоронець.
— Що сталося, Меку?
— Та оці кляті окі. Питає: «Гаряча вода є?»
Другий охоронець спер дробовик прикладом на землю.
— Це вони в урядових таборах нахапалися,— сказав він.— Б’юсь об заклад, він в урядовому таборі побував. Не буде нам життя, доки ці табори не винищимо. А то не схаменешся — одразу чистих простирадл їм закортить.
Мек запитав:
— А там, біля головних воріт... чував щось?
— Ну, вони там весь день репетували. Державна поліція їх приструнила. Вона цих розумах, чорт забирай, провчить. Чув, їх там один сучий син — худий такий, як тріска,— підбурює. Хлопці кажуть, що його ввечері зловлять — отоді всіх на шмаття порвуть.
36
Тут можуть матися на увазі обидва американські банкіри-тезки — батько і син, Джон Пірпонт Морґан І (1837-1913) і Джон Пірпонт «Джек» Морґан (молодший, 1867-1943). Скорочено — «Джей-Пі-Морґан» (як і назва банківських компаній). Ім’я династії Морґанів — один із синонімів надзвичайно багатих людей.