Кейсі озвався:
— Авжеж... мабуть... так.— Він звернувся раптом до всіх — до нені, діда й Тома.— Я повинен їхати на Захід. Повинен. Як ви, друзі, візьмете мене з собою?
Він замовк, збентежений власними словами.
Мати поглянула на Тома, тому що він як чоловік мав відповідати перший, але той мовчав. Вона дала йому можливість, за його правом, а потім сказала сама:
— Чом би й ні, ми пишалися б. Звісно, зара’ сказати не можу. Татко сказав, що ввечері всі чоловіки зберуться й вирішать, коли їхати. Думаю, не скажемо, доки всі чоловіки не прийдуть і не зберуться: Джон, татко, Ной, Том, і дідо, і Ел, і Конні,— гадаю, вони скоро повернуться. Але місце для вас є, певна, що буде честю вас узяти.
Проповідник зітхнув.
— Я все одно поїду,— сказав він.— Нічого не поробиш. Ходив я тут і бачу: усі хати — пустки, на селі — пустка, увесь край — пустка. Не можу тут більше лишатися. Поїду туди, куди всі. Працюватиму в полі — мо’, тоді буду щасливим.
— А будеш проповідувати? — спитав Том.
— Ні, не буду.
— А хрестити? — спитала мати.
— І не хреститиму більше. Працюватиму в полях, зелених полях, бо хочу бути там, де селяни. Не намагатимуся навчати їх чо’ось. Ліпше сам повчуся. Дізнаюся, чому селяни йдуть у траву, слухатиму їхні розмови, слухатиму їхні співи. Послухаю, як малеча їсть кукурудзяну кашу. Послухаю, як чоловік з дружиною вночі на матраці вовтузяться. Їстиму серед них і серед них повчуся.— Його зволожені очі зблиснули.— Сам упаду в траву з тою, яку обрав, і все буде по-чесному. І лаятимусь, і божитимусь, і слухатиму поезію в балачках. Бо я збагнув: усе довкруж святе. Усе святе, а я цього не розумів. Усе, що люди роблять,— це на добро.
Проповідник скромно сів у холодку біля дверей.
— Не знаю, що ще одинакові робити.
Том делікатно кахикнув:
— Якщо вирішили більше не проповідувати...— почав він.
— Та я просто базіка! — сказав Кейсі.— Нікуди не дінешся. Але не проповідуватиму. Проповідувати — це щось людям утовкмачувати. А я їх запитую. Хіба це проповідь?
— Не знаю,— відповів Том.— Для проповіді й тон голосу важливий, а ще проповідь — це спосіб, як на речі дивишся. Проповідь — гарна річ, якщо тільки після неї людям не припече тебе вбити. Минулого Різдва до нас у Макалістер завітали з Армії Спасіння, добро хтіли приносити. Три години без віддиху на корнетах грали, а ми сидимо. Лагідні до нас були. Але якби з нас комусь заманулося піти, розсадили б нас по одиночках. Ось тобі й проповідь. Добро приносили тим, які закуті й не можуть тобі пику натовкти за це. Ні, ви не проповідник. Тільки тут на корнеті не дудіть.
Мати підкинула хмизу у вогонь.
— Я принесу вам перекусити зара’, але небагато.
Дідо витягнув свій ящик надвір, сів на нього й притулився до стіни, а Том з проповідником стали біля стіни будинку. І тінь простяглася далі від хатини.
Надвечір вантажівка приїхала, підстрибуючи і трусячись у пилу, і ліжко було запорошене, і капот запорошений, а фари затьмарилися ніби червоним борошном. Сонце смеркало, коли вантажівка наблизилася, а земля в його промінні почервоніла, наче густо закривавлена. Ел нахилився над кермом, гордий, серйозний і діловий, а батько і дядько Джон, як і личило головам клану, займали почесні місця поруч з водієм. Інші їхали стоячи в кузові й тримаючись за борти — дванадцятирічна Руті й десятирічний Вінфілд, чиї личка були закіптюжені й дикі, очі втомлені, але збуджені, пальці й куточки вуст — чорні та клейкі від лакричних льодяників, випроханих у батька в місті. Руті, вбрана в рожеву муслінову сукенку нижче колін, була серйозна, як справжня панянка. А Вінфілд був ще дитиням, зі шмаркатим носом, не вийшов з того віку, коли дітлашня бігає за повіткою, збирає та курить недопалки. І коли Руті відчувала свою силу, відповідальність і гідність, пишаючись тим, що в неї формуються груди, Вінфілд був ще хлопчиськом — дикуном і телям. Поруч з дітьми, легко притискаючись до бортів, стояла Ружа Шаронська — погойдуючись у такт їзді, намагаючись приймати поштовхи колінами та стегнами. Ружа Шаронська була в тяжі й тому обережна. Її коси, заплетені й викладені довкруж голови, лежали попелястою короною. Кругле м’яке обличчя, хтиве й принадливе кілька місяців тому, уже змінило вираз на самодостатній усміх, на відчуття власної досконалості, а пухке тіло — м’які перса, живіт, стегна і зад, які раніше звабливо гойдалися, напрошуючись на поплескування та погладжування,— усе тіло раптом стало скромним і поважним. Усі її думки та дії були тепер присвячені істоті всередині — дитині. Вона й тепер балансувала навшпиньках заради дитини. Увесь світ тепер їй здавався при надії, і вона мислила лише термінами материнства і продовження роду. Конні, її дев’ятнадцятирічний чоловік, який одружився з пухкеньким пристрасним бешкетливим дівчиськом, був нині наляканий змінами, які відбулися в жінці, бо не було більше ні котячої дряпанини в ліжку, ні укусів з приглушеним сміхом, ні сліз. Він бачив перед собою врівноважене, дбайливе і мудре створіння, яке соромливо, але впевнено всміхалося йому. Ружа Шаронська була гордістю й острахом Конні. При кожній нагоді, коли міг, Конні торкався дружини, клав на неї руку, або подружжя стояло притулившись, так що чоловік торкався її стегна або плеча, і відчував, що це сприяло близькості, яка починала зникати. Він був гостролицим, худорлявим техаським юнаком, його блакитні очі дивилися то загрозливо, то лагідно, то злякано. Він був гарним, сумлінним робітником і міг би стати хорошим чоловіком. Він випивав досить, але не забагато; бився, коли було треба, і ніколи не вихвалявся. Він тихо сидів під час збору, та все ж зумів отримати повагу й там, його впізнавали.
Якби дядькові Джонові не було п’ятдесяти років, один з природних старійшин сім’ї волів би не сидіти на почесному місці поруч з водієм. Джон волів би, щоб там сиділа Ружа Шаронська. Але це було неможливо, бо Ружа була молодою, причому жінка. Але дядько Джон сидів неспокійно, його очі дивилися тоскно й стурбовано, а худе сильне тіло не могло розслабитися. Майже всякчас стіна самотності відчужувала дядька Джона від людей і від бажань. Він мало їв, не пив і жив удівцем. Але приборкані жадання зростали, накопичувалися й урешті вибухали. Тоді він жадібно ковтав їжу, доки не падав хворим, або напивався джейку[6] чи віскі, доки не перетворювався на прибитого паралітика з червоними сльозливими очима, або пожадливо знімав шльондр у Саллісо. Про нього розповідали, як він поїхав просто до Шоуні, й затягнув до ліжка одразу трьох повій, і годину перчив ці тіла, які завчено відповідали на його рухи. Але коли його жадання вдовольнялися, Джонові знову ставало сумно, соромно і самотньо. Він ховався від людей і намагався обдарувати їх, щоб нести добро. Тоді він прокрадався до хатин і залишав там пакетики жувальної гумки для дітей, тоді він пиляв іншим дерева й не брав за те плати. Тоді він роздавав іншим усе, що в нього було: сідло, коня, пару нових черевиків. Ніхто не міг заговорити до нього, тому що він тікав, або якщо й стрічався на вулиці, то наче ховався до мушлі й лише позирав переляканими очима. Смерть дружини й подальша самотність лишили на ньому тавро, випекли почуття провини й сорому і неподоланну самоту. Але було таке, чого він не міг уникнути. Як один з голів родини, він повинен був і керувати, і тепер йому доводилося сидіти на почесному місці поруч з водієм.
Троє чоловіків сиділи похмуро, повертаючись додому закуреним шляхом. Ел, схилившись над кермом, поглядав туди-сюди — на щиток приладів, на амперметр, спостерігаючи за голкою, яка підозріло смикалась, і чатував за рівнем пального та індикатором тепла. Його розум був каталогом хиб і підозрілих речей в автомобілів. Він дослухався до виття, яке, може, означало те, що в задньому мості скінчилося мастило; дослухався до поршнів, які здіймалися вгору-вниз. Він тримав руку на важелі коробки передач, відчуваючи, як рухаються шестерні. Натиснувши гальмо, відпускав зчеплення, щоб перевірити гальмівні колодки. Може, траплялося, що Ел грішив, як козел, але тепер ніс відповідальність — відповідальність за машину, за її хід, за її технічне обслуговування. Як щось піде не так, це буде його провина, і хоча ніхто не скаже, Ел усе одно знатиме, що винен він. І він перевіряв машину, стежив за нею, дослухався до неї. І обличчя в нього було серйозне і відповідальне. І всі поважали Ела, поважали його відповідальність. Навіть батько, лідер, не гордував потримати гайкового ключа й послухати Елові вказівки.