Він подивився на заправку, поіржавілу та стару, на халупу позаду, складену зі старих дошок, продірявлену цвяхами, які світилися крізь жовту фарбу — звитяжну жовту фарбу, яка намагалася наслідувати великі міські автостанції. Але фарба не могла заліпити старих дірок од цвяхів, і старих поперечних тріщин, облупилась, її й не поновлять. Мавпування було провальним, і власник знав це. А у прочинених дверях халупи Том побачив бляшанки з мастилом — лише дві,— цукерничку зі скам’янілими від часу льодяниками, і побурілі з від часу лакричні палички, і цигарки. Він побачив зламаний стілець та іржаву продірявлену сітку від мух. І засмічене подвір’я, де мав би бути гравій, а ззаду — висушене, виснажене кукурудзяне поле, яке вмирало на сонці. Біля хати був стос шин — полисілих і відновлених. І Том уперше побачив, що штани у гладуна дешеві та затерті пранням, теніска дешева, а шолом картонний. Джоуд сказав:
— Я ніц такого не мав на увазі, містере. Це все через паруй. Ніц такого не хтів. Скоро й ви будете на дорозі. Тільки не трактори вас витурять, а оці шикарні жовті автозаправки в місті. Люди з місць зриваються,— провадив він засоромлено.— І ви теж зірветеся, містере.
Рука гладуна вповільнила качати помпу й зупинилася, доки Том говорив. Заправник стурбовано поглянув на Тома.
— Відки ти зна’ш? — безпорадно спитав він.— Відки ти зна’ш, що ми вже подейкуємо: пора манатки збирати й на Захід рухатися звідсіль?
Йому відповів Кейсі.
— Так усі чинять,— сказав він.— От мені раніше довелося всі сили на боротьбу з дияволом оддати, бо для мене ворогом був диявол. Але вони ще гірше, ніж диявол, усе це в країні розпалили і не відпустять нас, доки їх не вбити. Ви, містере, колись жилатьє[9] бачили — як ця тварюка здобич тримає? Вхопиться, ви її навпіл розрубаєте — а вона як учепилася, так і висить. Голову їй врубаєте — а вона не відпускає. Тоді тре’ викруткою її — розчерепити. А доки жилатьє вчепилась, отрута крапає й крапає в ранку, яку ця звірюга прокусила.
Він замовк і скоса глянув на Тома.
Гладун безнадійно дивився перед собою. Його пальці почали вповільнено обертати руків’я.
— Не знаю, куди ми котимося,— стиха промовив він.
Біля шланга з водою стояли Конні й Ружа Шаронська, таємничо перемовляючись. Конні мив олов’яний кухоль і помацав воду пальцем, перш ніж знову наповнити посудину. Ружа Шаронська дивилась, як машини їдуть по шосе. Конні простягнув їй кухоль.
— Вода літепла, але свіжа,— сказав він.
Ружа подивилася на нього й таємниче всміхнулася. Вона була суцільною таємницею — саме зараз, коли чекала дитину, таємниці та недомовки, здавалося, мали приховані смисли. Вона була задоволена собою й вередувала через дрібниці. Вона жадала послуг від Конні, й обоє розуміли, що це примхи. Конні теж був задоволений Ружею і досі дивувався, що вона при надії. Йому подобалося думати, що він і був однією з її таємниць. Коли жінка лукаво всміхалася, він так само хитро всміхався їй у відповідь, і вони пошепки обмінювалися секретами. Світ обертався коло них, і вони були в центрі, а точніше — центром була Ружа Шаронська, а Конні лиш обертався навкруг неї по невеличкій орбіті. Усе, що б вони не промовили, було таємницею.
Її очі відірвалися від шосе.
— Я не хочу пити,— зманіжено сказала вона.— Але, може, мені треба пити?
І він кивнув, і вона збагнула, що це означає. Узяла чашку, сполоснула рот, сплюнула і пригубила теплої води.
— Хочеш ще? — спитав Конні.
— Лиш половинку.
Він наповнив чашку наполовину й подав Ружі. «Лінкольн зефір», сріблястий і присадкуватий, промайнув повз них. Вона обернулася, щоб побачити, де інші, й угледіла їх біля вантажівки. Заспокоївшись, вона сказала:
— Як гада’ш: якби нам таке авто?
— Може, потім,— зітхнув Конні.
Вони обоє розуміли, що це означає.
— Якщо гаруватимемо в Каліфорнії, то власну машину потягнемо. Але такі,— він указав на «зефір», що зникав на обрії,— такі не менш, ніж хороший великий будинок, коштують. Про мене, краще будинок.
— Мені б х’тілося мати і будинок, і таку машину,— сказала вона.— Але, звісно, спочатку буде будинок, тому що...
І вони обоє знали, що вона мала на увазі. Обох напрочуд хвилювала вагітність.
— З тобою все гаразд? — спитав Конні.
— Утома. Просто втомилася від такої спекоти.
— Ми мусили так зробити. А то не бачити нам Каліфорнії.
— Знаю,— сказала вона.
Пес вештався, принюхуючись, повз вантажівки, задрібцював до калюжі під шланг і знову заходився хлебтати каламутну воду. А потім відійшов убік, повісивши ніс і вуха. Обнюхував свою стежку в запорошених бур’янах біля дороги, на краю тротуару. Підняв голову й задивився вдалину, а потім почав знову. Ружа Шаронська пронизливо закричала. Величезний автомобіль, вереснувши шинами, пролетів стрілою. Собака дарма намагався відскочити: дзявкнувши, він за мить потрапив під колеса. Великий автомобіль на мить притишив ходу, з нього визирнули обличчя, а далі машина знову набрала швидкість і розчинилася в далечині. А на дорогу повалився пес, який ледь борсався стікаючи кров’ю, з розпотрошеними нутрощами.
Ружа Шаронська широко розплющила очі.
— Як ти вважаєш: це зашкодить мені? — благально спитала вона.— Зашкодить?
Конні обійняв її.
— Іди присядь,— сказав він.— Не переймайся.
— Але мені стало боляче. Відчула це, коли кричала.
— Іди присядь. Не переймайся. Не зашкодить.
Він повів її в бік вантажівки геть від пса, який конав, і посадив на підніжку.
Том і дядько Джон наблизилися до місива на дорозі. Пошматоване тіло билося в останніх конвульсіях. Том узяв пса за лапи й поволік подалі. Дядько Джон мав розгублений вигляд, наче звинувачував себе.
— Я повинен був його прив’язати,— сказав він.
Батько на мить глянув на собаку, а потім відвернувся.
— Їдьмо звідси,— сказав він.— Не знати, як би ми його прогодували. Мабуть, це на краще.
Гладун вийшов із-за вантажівки.
— Простіть, люди добрі,— мовив він.— Раніше тут псів на дорозі не раз чавило. Бувало, що трьох за рік. Швидко переводяться.— І далі: — Ви не беріть це в голову. Я його на кукурудзяному полі зарию.
Мати підійшла до Ружі Шаронської, яка досі сиділа на підніжці, здригаючись від плачу.
— Як ти, Руже? — спитала вона.— Тобі зле?
— Я бачила це. Для мене це удар.
— Я чула, як ти кричала,— сказала мати.— Ну, візьми себе в руки.
— Як ви гадаєте: це мені зашкодить?
— Ні,— відповіла мати.— А от якщо жалітимеш себе, носитимешся з собою, як із сирим яйцем, тоді зашкодить. А зара’ встань, ходімо бабці допоможемо сісти. Забудь про дитину бодай на хвильку. Малий проб’ється.
— Де бабця? — спитала Ружа Шаронська.
— Не знаю. Десь тут. Мо’, до виходку пішла.
Дівчина попрямувала до туалету й невдовзі вивела звідти бабцю, допомагаючи їй іти.
— Вона там збиралася спати,— сказала Ружа Шаронська.
Бабця всміхнулася:
— А тут файно,— озвалася вона.— Усі вигоди, і вода ллється. Мені там подобається,— задоволено додала вона.— Я б добряче задрімала, якби не розбудили.
— Нефайне це місце, аби спати,— сказала Ружа Шаронська, допомагаючи бабці залізти в машину.
Стара щасливо всілася.
— Мо’, це не файно, але файно, файно,— сказала вона.
— Їдьмо,— сказав Том.— Нам тре’ милі й милі здолати.
Батько пронизливо свиснув.
— Ану, де малі?
Він знову свиснув, засунувши пальці до рота.
Одразу ж діти вибігли з кукурудзяного поля — попереду Руті, а за нею Вінфілд.
— Яйця! — закричала Руті.— Гляньте!
З десяток м’яких, сірувато-білих яєчок лежали у неї в брудних жменях. І коли вона простягла руку, її погляд упав на мертвого пса біля дороги.
9
Жилатьє, або аризонський отрутозуб,— лускатий плазун. Завдає болючих укусів. Про жилатьє індіанці мають багато забобонів і легенд — зокрема, про надзвичайну силу й магічну неподоланність цих рептилій. Сьогодні жилатьє вимирають через господарську діяльність людини.