— Мати в нас мріє про білу хатку,— сказав він,— щоб навколо помаранчеві дерева росли. На великій картинці в календарі таке побачила.
— А раптом я зляжу,— сказала Сейрі,— вам же все’дно треба буде їхати. Тоді без мене їдьте. Ні, ми вам каменем на шиї не будемо.
Мати уважно подивилася на Сейрі й наче вперше побачила її страждання — виснажене, змучене болем обличчя, повні болю очі. І сказала:
— Ми раді будемо вам помогти. Ви ж самі сказали, що не слід од підмоги відмовлятися.
Сейрі поглянула на свої зморшкуваті руки, осяяні багаттям.
— Пора зараз трохи прилягти.
Вона підвелася.
— Дідо... тепер здається: він начебто рік тому помер,— сказала мати.
Кревняки — ліниво, широко позіхаючи — розійшлися спати. Мати сполоснула олов’яні тарілки й витерла з них сало мішком з-під борошна. Вогонь згас, і зірки засяяли яскравіше. По шосе проїжджало кілька легкових машин, але їх заглушали вантажівки, від яких земля ніби здригалась. У кюветі обидві машини ледь було видно під зоряним небом. Біля заправної станції вив пес, прив’язаний на ніч. Сім’ї заснули, і миші-полівки, посміливішавши, забігали між матрацами. Тільки Сейрі Вілсон уночі не спала. Вона дивилася в небо, і тіло її боролося з болем.
Розділ 14
ахідний край нервується — почалися зміни. Західні штати нервуються, як коні перед грозою. Великі власники нервуються, ще не знаючи, яка саме причина їхніх тривог. Великі власники б’ють у те, що безпосередньо постає в них перед очима: у розширення уряду, у зростання робітничої солідарності; упадають їм у вічі нові податки, нові економічні плани — а господарі й не знають, що то наслідки, а не причини. Причини глибокі та прості: це причини голодних шлунків — голод, помножений у мільйон разів; душевний голод, прагнення втіхи й захищеності — помножені в мільйон разів; зболілі й затерплі м’язи, розум, що прагне зростати, працювати, творити,— усе помножене в мільйон разів. Кінцева, зрозуміла функція людства — це м’язи, знудьговані за роботою, це розум, який прагне творити,— ось що таке людина. Щоб збудувати стіну, збудувати житло, і хати, і греблі, щоб вкласти щось своє — і взяти щось своє зі стіни, житла, греблі; зміцніти м’язи роботою, увібрати в себе чіткі лінії та форми на кресленні. Людина, на противагу іншим органічним чи неорганічним створінням Всесвіту, виростає за межі своєї роботи, підіймається східцями своєї ідеї, випереджає свої досягнення. Ось що можна повідати про людину: коли теорії змінюються й зазнають краху, коли школи та філософські вчення, національні, релігійні, економічні облуди виростають і розпадаються — людина дерзає, продирається вперед, з болем, іноді манівцями. Ступивши вперед, вона може відступити, але тільки на півкроку, ніколи на повний крок. Ось що вам треба розповісти, ось що ви повинні знати. Це ви повинні знати тоді, коли бомби падають з ворожих літаків на людні ринки, коли полонених прирізають, як свиней, коли пошматовані нутрощі валяються в пилу і стікають кров’ю. Так, ви маєте пам’ятати про це. Якщо не робити кроків, якщо не прямувати, хоч і спотикаючись, хоч і страждаючи, але вперед, то ви не житимете, бомби не падатимуть, горла не будуть перерізані. Бійтеся того часу, коли бомби перестануть падати, а бомбардувальники будуть живі,— бо кожна бомба є доказ того, що дух не вмер. І бійтеся того часу, коли припиняться страйки, а великі власники житимуть,— бо кожній маленькій битій людині страйк доводить, що крок робиться. І ще вам треба знати: бійтеся часу, коли людство перестане страждати і помирати за ідею, бо ця риса є основою людства, бо це єдина риса, якою людина вирізняється між усіма створіннями Всесвіту.
ахідні штати нервуються, бо грядуть зміни. Техас і Оклахома, Канзас і Арканзас, Нью-Мексико, Аризона, Каліфорнія. І сім’я рушає зі своєї землі. Батько взяв позику в банку, а тепер банк хоче землю. Земельна компанія — або це банк, якщо земля його власність,— хоче трактори, а не сім’ї на ґрунтах. Чим поганий трактор? Це сила, яка прокладає довгі борозни в землі — і що тут несправедливе? Якби ці трактори належали нам — не мені, а нам,— було б добре. Не моя земля, а наша. Ми могли б любити трактор, як любили б землю, якби вона була нашою. Але цей трактор робить дві речі — він розорює землю і виорює нас із землі. Невелика різниця між трактором і танком. Обидва женуть людей, залякують, завдають їм болю. Нам треба над цим подумати.
Людину, родину зігнано з землі; це рипіння іржавої машини по шосе на захід. Я втратив землю — трактор забрав її. Я самотній і розгублений. А вночі родина зупиняється біля яру, табориться, а ось поряд і друга родина, ставить намети. Двоє чоловіків сідають навпочіпки перемовитись, а жінки з дітьми слухають. Отут нервовий вузол, а ви ненавидите зміни і боїтеся революції. Роз’єднайте цих двох чоловіків, які сидять навпочіпки один навпроти одного; хай вони ненавидять один одного, хай бояться, підозрюють один одного. Бо це зародок того, чого ви боїтеся. Клітина. Адже тут фраза «Я втратив свою землю» змінюється: клітина ділиться, і з цього поділу виростає причина ненависті до вас: «Ми втратили нашу землю». Ось де небезпека: удвох не так легко розгубитись, удвох не так самотньо, як одному. І з цього першого «ми» виростає ще одна небезпечна річ: «У мене є трохи хліба» плюс «У мене його нема». Якщо в сумі виходить «У нас є трохи хліба», то є відчутний результат, певний напрям. Лише трохи помножити — і ця земля, цей трактор — наші. Двоє чоловіків сидять навпочіпки у яру біля маленького багаття, тушкують м’ясо в одному казанку, а жінки мовчазні, зі скам’янілими поглядами; а позаду дослухаються діти, пропускають через душу слова, щоб осягнути розумом. Спускається ніч. Це мамина ковдра — візьми для дитини. Ось що треба бомбити. Це початок — перехід від «я» до «ми».
Якби ви — ті, які володіють людьми,— розуміли це, то зберегли б себе. Якби ви могли відрізняти причини від наслідків, якби ви знали, що Пейн[13], Маркс, Джефферсон, Ленін були не причинами, а наслідками, ви змогли б вижити. Але вам цього не дано збагнути. Бо прагнення власності назавжди заморожує ваше «я» і назавжди відсікає вас від «ми».
Західні штати нервуються, бо грядуть зміни. Потреба — поштовх для ідеї, ідея — поштовх для дії. Півмільйона людей мандрують країною; ще один мільйон прагне піти в мандри, а ще більше — десять мільйонів — уже починають нервуватись. І трактори проорюють кілька борозен у спустошеній землі.
Розділ 15
здовж шосе 66 стоять гамбургерні: «В Ела і Сьюзі», «Сніданки у Карла», «Джо і Мінні», «Харчуйтесь у Вілла». Халупи, збиті з ґонтових дощок. Біля порога дві бензоколонки, двері — ширми, довга барна стійка з дзиґликами і рейками для ніг. У дверях три автомати, що крізь скло демонструють скарби — п’ятицентовики, які можна виграти, якщо випадуть три смужки. А поряд — патефон, який грає за п’ять центів, з платівками, зваленими, як пиріжки, готовими крутитися на ручці й награвати танцювальну музику: «Ті-пі-ті-пі-тін», «Дякую за згадку», пісні Бінґа Кросбі[14], Бенні Ґудмена[15]. На одному кінці прилавка під покривкою — різні різнощі: льодяники від кашлю; кофеїнові пігулки під назвами «Безсонько», «Недрімайко»; цукерки, цигарки, леза до гоління, аспірин, розмішана сельтерська вода і алка-зельцер[16]. Стіни оздоблені плакатами: купальниці — панянки з об’ємними бюстами, стрункими ногами, восковими обличчями; у білих купальних костюмах, кожна з пляшкою кока-коли в руці, усміхнена — мовляв, подивіться: от що ви отримуєте від кока-коли. Довга барна стійка: сільнички, перечниці, баночки з гірчицею та паперові серветки. За стійкою пивні крани, а біля стіни — кавники, блискучі, димлячі, зі скляними датчиками, які показують рівень кави. І торти під дротяними плетінками, і помаранчі, складені в піраміди по чотири штуки. Коробочки з грінками, вигадливо розкладені кукурудзяні пластівці.
Плакати з заголовними літерами, зробленими з блискучої слюди: «Пироги як у мами». «Кредит робить ворогами. Будьмо друзями». «Дамам можна палити, але не жбурляйте недопалки абикуди». «Поїжте тут і звільніть дружину від клопотів». «АТУТНІЧОТАК».
13
Томас Пейн, або Пен (1737-1809) — «хрещений батько США», письменник, філософ, публіцист. Ідеолог Американської революції. Критикував, зокрема, абсолютну монархію. Наукову й письменницьку спадщину Пейна відносять і до Великої Британії, і до США, де цей діяч жив з 37 років (помер у Нью-Йорку).
14
Справжнє ім’я — Гаррі Лілліс Кросбі (1903-1977) — американський співак і актор, дуже популярний за життя і після смерті. Зачинатель джазової манери. Одна з найвідоміших акторських робіт — роль молодого католицького священика у фільмі «Іду своїм шляхом» (1944), де Кросбі сам виконує свої пісні.
15
Повне ім’я — Бенджамін Девід Ґудмен (Ґудман) (1909-1986) — американський джазовий кларнетист і дирижер, «король свінгу». Багато гастролей припали на період Великої Депресії, описаної в романі.
16
Знеболювальне (від головного болю, від шлунку, ядухи, нудоти тощо). Ці пігулки розчиняли для вживання — у тому числі в сельтерській воді (аналог сучасної мінеральної з газом). Пігулки містили соду, аспірин тощо, розчинялися з виділенням газу.