Ружа Шаронська запитала:
— Чи тре’ бабцю обмахувати?
— Вона зара’ спить. Ляж, спочинь.
— Цікаво, а куди Конні подівся? — поскаржилася дівчина.— Сто років як його не бачила.
— Ш-ш! — сказала мати.— Відпочивай.
— Ма’, Конні на вечірні курси піде навчатися, щоб на ноги стати.
— Так. Ти це вже казала. Відпочивай.
Дочка прилягла на бабусин матрац.
— У Конні новий план є. Повсякчас про нього думає. Коли ’лектрику опанує, то свою крамницю матиме, а далі знаєш що робитимемо?
— Що?
— Лід... лід — скільки хоч’. Холодильник свій матимемо. Під зав’язку напхаємо. Їжа в холоднику не псується.
— Конні тільки й міркує-прикидає,— голосно зареготалася мати.— Спи давай.
Ружа Шаронська заплющила очі. Мати лягла на спину, схрестивши руки на потилиці. Слухала, як дихають дочка і бабця. Змахнула рукою, зганяючи муху з чола. У таборі було тихо від нестерпної спеки під гарячим сонцем, але в опаленій траві вирувало життя — сюрчали коники, дзижчали мухи,— і ці звуки зливалися з тишею. Мати глибоко зітхнула, потім позіхнула й заплющила очі. У напівдрімоті вона розчула чиїсь кроки, але її збудив чоловічий голос:
— Хто тут?
Мати схопилась. Усередину зазирнуло засмагло-брунатне чоловіче обличчя. Незнайомець був у чоботях, штанях кольору хакі й сорочці такого ж кольору, з погонами. На ньому була портупея[18] з пістолетом, а ліворуч на сорочці була пришпилена велика срібна зірка. На потилиці був заломлений військовий кашкет з м’яким верхом. Чоловік відігнув брезент, і цупка матерія затремтіла, як шкіра на барабані.
— Хто тут? — наполегливо повторив він.
Мати спитала:
— Що вам тре’ від мене, містере?
— А ти як гадаєш? Мені треба знати, хто тут.
— А що таке, нас тут лише троє: я, бабця і моя донька.
— Де ваші чоловіки?
— Вони вниз пішли, скупатися. Ми всю ніч машину гнали.
— Звідки ви?
— Неподалік од Саллісо, Оклахома.
— Ну, вам тут не можна лишатися.
— Ми збираємося ввечері поїхати через пустелю, містере.
— Ну, це якраз те, що треба. Якщо затримаєтеся, я вас до тюрми відведу. Таких, як ви, ми сюди не пускаємо.
Материне обличчя потемніло від гніву. Вона поволі підвелася на рівні ноги. Нахилилася до коробки, де посуд, і дістала звідти чавунну сковорідку.
— Містере,— сказала вона,— у тебе ґудзики олов’яні, ще й пістоль. Там, звідки я приїхала, ти б тишком поводився.
Вона насувалася на нього, тримаючи сковорідку. Той розстебнув кобуру.
— Іди,— сказала мати.— Жінок залякуєш? Радій, що чоловіків тут нема. Вони б тебе на шмаття роздерли. У моїх краях ти б язика за зубами тримав.
Чоловік відступив на два кроки назад.
— Ну, ти не у себе вдома. Ти в Каліфорнії, а ми не хочемо, аби ви, кляті окі, тут зоставалися.
Мати перестала на нього насуватися. Вона з подивом глянула на чоловіка.
— Окі? — тихо перепитала вона.— Окі.
— Так, окі! І якщо я завтра прийду, а ви не заберетеся геть, я вас до тюрми заберу.
Він підійшов до сусіднього намету і ляснув по брезенту, питаючи:
— Є тут хтось?
Мати повільно повернулася під брезент. Поклала сковорідку в коробку для посуду. Повільно сіла. Ружа Шаронська крадькома стежила за нею. І коли побачила судомну боротьбу на материному обличчі, заплющила очі й удала, що спить.
олуденне сонце хилилося до обрію, але спека, здавалося, не спадала. Том прокинувся у верболозі: у роті пересохло, тіло змокріло від поту, а голова наче обертом ходила. Хитаючись, він звівся на ноги і попрямував до води. Скинув одяг і занурився в течію. І щойно Том відчув температуру води, як спрага зникла. Він ліг на спину на мілководді та дав воді нести себе. Спираючись ліктями на пісок, він роздивлявся свої пальці, які стирчали над водою.
Блідий сухоребрий хлопчик прокрався, наче звірятко, в очеретах, скинув одяг і скарлючившись, спритно стрибнув у воду, як ондатра, а потім виринув, як хохуля, тільки очі та ніс видніли над поверхнею. Раптом хлоп’я побачило Томову голову і те, що чоловік спостерігає за ним. Малий припинив свою гру і сів у воді.
— Привіт! — сказав Том.
— Здоров!
— Схоже, ти в ондатру граєшся.
— Ну так.
Він упевнено попрямував до берега, там схопив одежу, миттєво натягнув її на себе і щез у верболозі.
Том тихо розсміявся. Зненацька він почув, як його голосно кличуть:
— Томе, агов, Томе!
Він сів у воді та пронизливо присвиснув крізь зуби. Верболіз затрусився — і ось у заростях з’явилася Руті, яка дивилася на Тома.
— Мама тебе кличе,— сказала вона.— Просто зара’ щоб прийшов.
— Еге.
Він устав і почимчикував мілководдям до берега, а Руті зацікавлено та здивовано оглядала його оголене тіло.
Том, помітивши її погляд, мовив:
— Ану бігом звідси. Негідниця!
І Руті побігла. Том чув, як вона схвильовано кличе Вінфілда. Том натягнув нагрітий одяг на охолоджене, вологе тіло і повільно рушив берегом крізь верболіз до намету.
Мати розклала багаття з вербового пруття та нагрівала воду в каструлі. Неня відчула полегшення, коли побачила сина.
— Що сталося, ма’? — спитав він.
— Налякалась я,— сказала вона.— Полісмен тут був. Сказав, нам не можна тут лишатися. Боялась я, коли він це казав. Боялась, як би ти з ним не стрівся і не набив його, якби він вас зачепив.
— Що я, здурів — полісменів бити? — мовив Том.
Мати всміхнулася:
— Ну... він такого лихого наказав... я ледь сама його не набила.
Том схопив її за руку, з грубою ласкою струсонув і розсміявся. Він сів на землю, досі сміючись.
— Боже ти мій, ма’. Я ж вас знав, ви лагідні були. Що на вас найшло?
Вона дивилася серйозно.
— Не знаю, Томе.
— Спершу ледь нас усіх домкратом не вколошкали, а тепер копа хтіли відгамселити.— Він зареготався на повний рот, нахилився та ніжно погладив її босі ноги.— Відьма правдива,— промовив Том.
— Томе...
— Так?
Вона довго вагалася.
— Томе, оцей полісмен... який тут був... він обізвав нас... «окі». Він сказав, що не дозволить «клятим окі» тут лишатися.
Том пильно вдивлявся їй в обличчя, досі обережно гладячи її босі ноги.
— Нам теж про це казали. Ми теж таке чували.— Він зробив паузу й спитав: — Ма’, як ви вважаєте: я зовсім пропащий? За ґрати мене тре’, під замок?
— Ні,— відповіла вона.— Ти... тебе просто довели... ні. А що ти хоч’?
— Ну, не знаю. Дав би копняка тому поліцейському.
Мати глузливо посміхнулася.
— А мо’, я сама пропаща, бо мало не зацідила йому пательнею.
— Ма’, а чому він сказав, що нам не можна тут лишатися?
— Просто каже, що не дозволить «клятим окі» тут лишатися. Каже, що в тюрму нас засадить, як ми до завтра не заберемося звідціля.
— А чого це ми маємо на їхньому повідку йти, не слухаймо ніяких копів.
— Та я йому це й казала,— пояснила мати.— А він сказав, що ми не в себе вдома. Ми тепер у Каліфорнії, і вони роблять що хочуть.
Том стривожено промовив:
— Ма’, я повинен дещо розказати. Ной... він пішов униз по річці. Він не їде з нами.
Якусь мить мати не розуміла слів.
— Чому? — ледь чутно вимовила вона.— Що ж він їстиме? — намагалася дізнатися вона.
— Не знаю. Каже, рибу ловитиме.
Мати довго мовчала.
— Сім’я на очах розпадається,— сказала вона.— Не знаю. Здається, не можу думати. Просто не можу, і все. Забагато всього. Стільки звалилося.
Том сказав затинаючись:
— Усе буде гаразд, ма’. Просто він дивачить.
Мати дивилася непорушним поглядом у бік річки.
18
В оригіналі